Пригоди Олівера Твіста

Вони простували найубогiшими, найгустiше заселеними вулицями мiста, та незабаром звернули у бiчний заулок, ще бруднiший за iншi, й почали шукати зазначеного будинку. Будинки тут були великi й високi, але такi облупленi, неохайнi й старi, що в них очевидячки жили люди найубогiших верств; про це свiдчили також iхнi мешканцi, що часом визирали то з одного, то з другого вiкна, а то й з пiдворiтниць. У багатьох будинках були внизу порожнi крамницi, тепер позабиванi й позамиканi, а люди купчилися напевно лише в горiшнiх поверхах.

Деякi будинки загрожували ось-ось завалитися вiд спорохнiлостi та руiн i засипати своiми уламками всю вулицю, i тому iх попiдпирали про всяк випадок мiцними дерев’яними балками. Але навiть i цi хисткi вертепи, здавалося, кишiли безпритульними злидарями, бо подекуди грубi дошки, якими було позабивано дверi й вiкна, були вiдхиленi настiльки, щоб дати мiсце пролiзти людському тiлу. У водостiчних канавах вода застоялася й зацвiла; навiть падло пацюкiв, що гнило вже, мабуть, не один день серед змокрiлого смiття, було до огиди кощаве.

На широко вiдкритих дверях, перед якими зупинився трунар, не було анi дзвоника, анi молотка, тому вiн увiйшов просто в темний коридор i почав навпомацки пробиратися вгору по темних сходах, наказавши Олiверовi йти за собою й не боятися. На другому поверсi вiн намацав якiсь дверi й постукав. Дверi вiдчинила дiвчинка рокiв тринадцяти-чотирнадцяти. Трунар зазирнув у кiмнату, зрозумiв, що не помилився, й увiйшов, а за ним Олiвер.

У кiмнатi не було вогню, але якийсь чоловiк сидiв навпочiпки перед холодним камiном; супроти нього на низенькому ослонi сидiла стара жiнка. У другому кутку тулилися один до одного кiлька обшарпаних дiтлахiв, а в темному закутку проти дверей лежало щось довге, загорнене в стару подерту ковдру. Олiвер здригнувся, натрапивши поглядом на це мiсце, й мимоволi притиснувся ближче до свого хазяiна; це «щось» було прикрите, але вiн здогадався, що це – труп.

Чоловiк був дуже худий i блiдий; його посивiле волосся й борода були скуйовдженi, а очi запаленi. Обличчя староi геть укрили дрiбнi зморшки; два останнi зуби вищирилися над нижньою губою, а пронизливi очi хворобливо блищали. Страшно було дивитися на цих людей: вони так скидалися на тих пацюкiв, що гнили перед будинком.

– Нiхто не смiе пiдходити до неi! – сказав чоловiк, гнiвно вскакуючи на ноги, коли мiстер Соуерберрi наблизився до трупа.