Пригоди Олівера Твіста

 – Назад, назад, проклятий, коли тобi миле життя!

– Пусте, чоловiче божий, – мовив трунар, що давно вже звик до людського горя у всiх його проявах. – Пусте!

– А я кажу, – скрикнув чоловiк, стискаючи руки й дико тупаючи ногами, – я кажу, що не дам закопувати ii в землю. Вона там не матиме спокою: гробаки докучатимуть iй, iсти ii вони не будуть, нi, вона ж i так уже виснажена вщент.

Замiсть вiдповiдi на гарячковi слова трунар витяг з кишенi сантиметра i став перед тiлом навколiшки.

– Всi, всi на колiна, упадiть перед нею i вважайте на те, що я скажу! – нараз скрикнув чоловiк, падаючи з риданням у ногах померлоi.

– Кажу вам, вона вмерла з голоду! Я нiколи не думав, що iй так погано, поки ii не пiдтяла гарячка, а тодi я побачив, що вiд неi залишилися самi кiстки й шкiра. У хатi не було нi свiтла, нi вогню, i вона вмерла в темрявi, в темрявi! Вона не могла навiть розглянути облич своiх дiтей, iй сперло дух, i вона тiльки кликала iх! Для неi я жебракував на вулицях, а вони засадили мене до в’язницi. Коли я вернувся, вона вже вмирала, i вся кров у моему серцi всохла – вони замучили, замучили ii голодом. Вони замучили ii голодом!

Удiвець упився руками в волосся i зi стогоном звалився як пiдкошений на долiвку: очi йому закотилися, з рота потекла пiна. Наляканi дiти гiрко заридали; стара, що сидiла досi так тихо й спокiйно, нiби нiчого не бачила й не чула, мовчки пригрозила iм кулаком. Потiм встала й, розв’язавши краватку чоловiковi, що лежав нерухомо горiлиць, пошкандибала до трунаря.

– Це була моя дочка, – з якоюсь iдiотською ухмiлкою хитнула вона головою у бiк померлоi, i вiд цiеi ухмiлки стало страшнiше, нiж навiть вiд присутностi мерця в цьому похмурому мiсцi. – Хiба не диво: я, що породила ii на свiт i була тодi молодою жiнкою, я живу й смiюсь, а вона лежить тут така холодна й задубiла! Подумати тiльки! Смiх та й годi! Смiх та й годi! – Нещасна потвора ще довго щось бурмотала й тряслася вiд огидливого реготу. Не звертаючи на неi жодноi уваги, трунар повернувся до дверей.

– Стiйте! Стiйте! – голосно прошепотiла жiнка. – Коли ii ховатимуть – завтра, позавтра чи нинi ввечерi? Я опорядила ii, то, значить, мушу й iти за нею. Пришлiть менi плаща, але доброго, теплого, бо надворi собачий холод. Пришлiть менi ще пирога й вина. А втiм – це пусте! Пришлiть краще бухан хлiба й кварту води. Серденько мое, не забудете? Ми дiстанемо хлiба? Так? – палко скрикнула вона, хапаючи трунаря за полу, бо вiн пiдiйшов ще ближче до дверей.