Пригоди Олівера Твіста

Джек Давкiнс чомусь рiшуче не згоджувався увiходити до Лондона завидна, i тому хлопцi лише об одинадцятiй годинi ночi пiдiйшли до Айлiнгтонськоi застави. Вiд Енжеля вони звернули на Сент-Джонiв шлях, потiм у вузенький заулок, що пiдходив до самого Уельського театру, далi вийшли на Ексмавс-стрит, а звiдти на Коппiс-Роу; пройшли повз притулок для бiдних i через славетний майдан, що звався колись Хоклей-iндi-Хол, а звiдти видряпалися на Велику Сефрон-Хiл. Тут Проноза прискорив кроки й звелiв Олiверовi «взяти ноги на плечi».

Олiвер мусив не спускати очей зi свого проводаря, щоб не згубити його в темрявi, проте вiн встиг кинути кiлька разiв оком навкруг себе. Бруднiшоi та паскуднiшоi мiсцевостi вiн ще нiколи на своему вiку не бачив.

Вулиця, якою вони йшли, була вузька й загиджена, грязюка стояла по колiна, а повiтря просякло смородом. Тут було багато крамничок, але вони були порожнi: единим крамом у них були, здаеться, самi лише дiти; дарма, що було вже дуже пiзно, вони снували, мов неприкаянi, вiд дверей до дверей, i зсередини крамниць доносилися iхнi крики й вереск.

Серед загальних злиднiв, здавалося, цвiли повним цвiтом самi лише шинки; крiзь iх розчиненi дверi чулася лайка п’яних, розперезаних iрландцiв-чорноробiв, що сварилися й стукали кулаками по столах.

У темних, покручених сусiднiх заулках купами лiпилися бруднi облупленi халупи; п’янi жiнки й чоловiки барложилися тут у брудi й смородi, а з дверей час вiд часу висовувались здоровезнi лобуряки, що, очевидно, вiдряджалися в якiсь дуже пiдозрiлi експедицii.

Видряпавшись на самий шпиль пагорбка, Олiвер почав уже мiркувати, чи не краще було б взагалi втекти кудись звiдцiля, коли це, бiля самого Фiлд-Лена, Давкiнс зупинився перед якимсь будинком, штовхнув ногою дверi й потягнув Олiвера за собою в темний вузький коридор, а потiм тихо свиснув i обережно зачинив iх за собою.

– Хто там? – почувся знизу якийсь голос у вiдповiдь на Джекiв посвист.

– Козирний туз! – пролунала вiдповiдь. Це було, очевидно, якесь гасло, що все гаразд, бо в глибинi коридору на стiнi блимнуло тьмяне свiтло свiчки й голова якогось чоловiка визирнула з-за обламаних билець кухонних сходiв.

– Вас тут двiйко, – мовив чоловiк, пiдносячи над головою свiчку й затуляючись рукою вiд свiтла. – А це хто такий?

– Новий товариш, – одказав Джек, пiдштовхуючи Олiвера наперед.

– Звiдки вiн?

– З Гренландii. Феджiн нагорi?

– Розбирае хустки. Ходiть! – Свiчка зникла, а за нею й обличчя.