Пригоди Олівера Твіста

Олiвер слухняно спорожнив склянку; в головi йому запаморочилося, i вiн тiльки почув, що його, мов пiрце, пiдхопили чиiсь руки й поклали на постiль на пiдлозi; за хвилю вiн уже спав глибоким мертвим сном.

Роздiл IX

Деякi дальшi подробицi про старого веселого джентльмена та його зразкових вихованцiв

Було вже пiзно, коли Олiвер прокинувся вiд свого довгого здорового сну. В кiмнатi не було нiкого, опрiч старого, що варив у горнятковi каву на снiданок i насвистував щось собi пiд нiс, мiшаючи каву залiзною ложечкою.

Вiд найлегшого шамотiння старий насторожував вухо, але впевняючись, що все гаразд, знову схилявся над горнятком.

Олiвер бiльше не спав, але ще не зовсiм прочумався. Бувае такий дивний стан, коли людина бiльш не спить, не дрiма, але й не прокинулася ще цiлком, лежить з напiвзаплющеними очима, але вже вiдчувае, що дiеться навколо; бува, що в такому станi iй за п’ять хвилин присниться багато бiльше, нiж за п’ять ночей, коли вона спить мертвим сном з цiлком уколисаною свiдомiстю.

В такi хвилини людина все-таки настiльки свiдома дiяльностi свого iнтелекту, що може вiдчувати його могутню силу, ту силу, що дозволяе йому, вiдiрвавшись вiд його тiлесноi оболонки, розривати iз земними путами й ширяти поза часом i просторiнню.

Олiвер був саме в такому станi. Крiзь напiвзаплющенi повiки вiн бачив старого, чув його тихий посвист, чув, як вiн шкрябае ложкою об стiнки горнятка, а проте в цей самий час в його уявi роiлися спогади з його минулого життя й обличчя людей, що з ними йому доводилося зустрiчатись.

Кава закипiла; старий поставив горнятко на примурок i стояв кiлька хвилин мовчки, наче вагаючись, до чого братися; потiм обернувся, глянув на Олiвера й озвався до нього; але той не вiдповiв – очевидно спав.

Переконавшись, що хлопець спить, старий тихо пiдiйшов до дверей, замкнув iх, витяг, як здалося Олiверовi, з якоiсь потайноi ляди в долiвцi невеличку скриньку й обережно поставив ii на стiл.

Очi йому блиснули, коли вiн вiдiмкнув ii вiко й зазирнув усередину; вiн пiдсунув до стола старого стiльця, сiв i обережно, милуючись, витягнув iз скриньки розкiшного золотого годинника, з блискучими дiамантами.

– Ага, – зрадiв старий, знизуючи плечима й гидко всмiхаючись. – Хитрi шельми, хитрi шельми! Твердi до останнього! Не виказали поповi, де воно лежить! Не пiдвели старого Феджiна.