Пригоди Олівера Твіста

Ще б пак, на якого бiса? Вiд цього мотуз на горлi анi трiшечки б не ослаб! Нi, нi, нi! Хитрi шельми! Хитрi шельми!

Пробубонiвши ще щось собi пiд нiс, старий поклав годинника назад у скриньку i почав витягати один по одному ще з пiвдесятка годинникiв; милувався вiн кожним з невимовною насолодою, а потiм висипав цiлу купу перснiв, брошок, браслетiв й iнших прикрас – таких розкiшних i з такими самоцвiтами, що Олiвер навiть i не знав, як iх назвати.

Поклавши все це назад, старий дiстав з дна скриньки якусь малесеньку рiч, що вмiстилася вся в його долонi; здавалося – на нiй був якийсь дуже дрiбний напис, бо вiн довго уважно вдивлявся в неi.

Потiм вiн поклав ii назад до скриньки, мов утерявши надiю чогось добрати, зiтхнув i, вiдкинувшись на спинку стiльця, прошепотiв:

– Ловка штука – кара на горло. Мертвi не знають нi каяття, нi вороття! Вони не розцвенькають стислих таемниць! Ловка це штука для нашого ремества! Усiх п’ятьох почепили на мотузцi, i нiкому тепер правити подiлу здобичi й оскаржувати!

У цю мить розвiяний погляд його блискучих темних очей, що блукав неуважно по стiнах, ненароком упав на Олiверове обличчя: очi хлопчика з нiмою цiкавiстю вп’ялися в нього, i хоча це була одна мить – найкоротший у свiтi протяг часу, старий зрозумiв, що за ним стежать.

Вiко скриньки стукнуло; старий, схопивши зi столу ножа для хлiба, сам не свiй скочив на ноги; вiн страшенно хвилювався, бо навiть на смерть наляканий Олiвер помiтив, як тремтить нiж у його руцi.

– Що це значить? Так ти пiдглядаеш за мною? Чому витрiщив баньки? Чому прокинувся? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше, коли тобi життя миле!

– Я не мiг довше спати, сер, – вiдповiв несмiливо Олiвер, – менi дуже шкода, що я вас потурбував.

– Ти прокинувся з годину тому? – домагався, зловiсно насупивши брови, старий.

– Нi, нi, бiгме, я спав, – вiдповiв Олiвер.

– А чи ти цього певен?! – скрикнув ще лютiше старий, наступаючи з погрозою на нього.

– Слово честi, сер, – серйозно одказав Олiвер, – слово честi, я спав.

– Так, так, серденько, – раптово заговорив старий своiм звичайним улесливим тоном i, перш нiж покласти ножа назад на стiл, покрутив його в своiх руках, немов даючи зрозумiти, що вiн ним хотiв лише погратись.

– Звичайно, я це сам знаю, мiй любий. Я тiльки хотiв налякати тебе. Ти не страхополох, ха-ха-ха! Ти дуже хороше хлоп’ятко.

Вiн посмiхався, потирав руки, але видно було, що вiн почував себе негаразд.