Пригоди Олівера Твіста

– Бiдне, бiдне хлоп’ятко, – мовив мiстер Броунлоу вiдкашлюючись. – Я щось хриплю сьогоднi, мiсiс Бедвiн, глядiть, чи не застудився?

– Де ж пак, сер, усе було добре висушене, – заспокоiла його економка.

– Не знаю, не знаю, мiсiс Бедвiн, – провадив мiстер Броунлоу. – Стривайте… менi здаеться, що вчора за обiдом у мене була трохи вогка серветка, але це пусте. – Ну як же ти ся маеш, дитино?

– Я дуже щасливий, сер, – одказав Олiвер, – i дуже вдячний вам за вашу ласку до мене.

– Добрий хлопець! – грубим басом похвалив його мiстер Броунлоу.

– Вiн випив допiру чашку доброго мiцного бульйону, сер, – випростуючи свiй стан, вiдповiла мiсiс Бедвiн з притиском на останньому словi, щоб зазначити, що мiж помиями й мiцним бульйоном нема нiчого спiльного.

– Уф! – аж здригнувся мiстер Броунлоу. – Краще було дати йому зо двi чарки портвейну. – Що ти на це скажеш, Томе Уайте, ге?

– Мене зовуть Олiвером, сер, – вiдповiв дуже здивовано хлопчик.

– Олiвером? – перепитав мiстер Броунлоу. – Олiвером, а на прiзвище Уайтом? Так?

– Нi, сер, Твiстом, Олiвером Твiстом.

– Дивне прiзвище, – сказав старий пан. – А чому ж ти назвався на судi Уайтом?

– Уайтом я нiколи не називав себе, сер, – заперечив Олiвер.

Це вже пахло брехнею; по обличчю дiдуся промайнула тiнь, i вiн суворiше глянув на Олiвера, але нi, цей хлопчик не мiг брехати: кожна риса його змарнiлого загостреного личка дихала правдивiстю.

– Мабуть, якесь непорозумiння, – мовив мiстер Броунлоу. Вiн повiрив хлопчиковi, й вивiряти його довше суворим поглядом уже не було потреби, проте вiн чомусь нiяк не мiг вiдвести вiд нього своiх очей: риси дитини рiшуче нагадували йому чиесь близьке знайоме обличчя, та чие, мiстер Броунлоу не мiг нiяк пригадати, i ця думка почала йому знову муляти.

– Але ж ви не гнiваетесь на мене, сер, нi? – з благальним поглядом в очах тихо спитав Олiвер.

– Нi, нi, – заспокоiв його мiстер Броунлоу. – Стривайте! Що це, мiсiс Бедвiн? Гляньте-но сюди! – Вiн показав на портрет молодоi жiнки на стiнi: хлопчик був живою копiею портрета. Очi, голова, рот, нiс – усе, усе до останньоi дрiбницi було однаковiсiньке, i навiть вирази обличчя дитини i портрета були настiльки схожi в цю хвилину, що здавалося, нiби маляр змалював кожну рису його з неймовiрною точнiстю.