Музей пригод

 – Хiба ви не розумiете, що музей грабують?

Нарештi розум почав повертатися до зберiгача музею. Якщо директор i поляки зараз на фуршетi, якщо фондосховище вiдчинила вона, Яна Приймак, кiлька хвилин тому, то хто може тут лупити?

Очi дiвчини налилися люттю, страх кудись зник (авжеж, вiдповiдати у разi чого буде саме вона – зберiгач музею!) i тонка, як тростина, але вперта до неможливостi музейниця стиснула кулачки i швидко задрiботiла до дверей. Лiтератор кинувся за нею.

Тим часом за стiною пролунав гуркiт, наче щось обвалилося i почувся радiсний зойк, що нагадував котяче нявкання.

Найперше, що зробила Яна, коли опинилася у викривленому коридорчику, який тягнувся поволi вгору, це увiмкнула свiтло. Шарудiння за поворотом, де поляки вчора прорубували вiконце у потаемну кiмнату, враз стихло.

– Хто тут? – гукнула Яна якомога гучнiше.

Але вiд хвилювання ii голос зiрвався i задзвенiв пiдлiтковим фальцетом.

У вiдповiдь – анiтелень.

– Це не нашi, – прошепотiла дiвчина i мимоволi притулилася до Клаповуха.

Ситуацiя набирала загрозливого характеру.

– Мовчать, значить, вони – розгубленi, – пiдбадьорив ii на вушко лiтератор. – Треба iх дотиснути!

Вiн став озиратися довкола у пошуках чогось мiцного, що могло би послужити тимчасовою зброею у випадку зiткнення з невiдомими нападниками. Але нiчого потрiбного не було. Роман Лук’янович суворо слiдкував за порядком i чистотою у примiщеннях музею.

Пiд стiною виблискували хiба металевi довгi ящики, в якi слiд було пакувати безцiннi книжки у разi пожежi. Але такою скринею навряд чи можна було нападати чи оборонятися. Хiба що таранити стiну.

– Ви оточенi! У вас кiлька секунд, аби здатися! Інакше ми застосуемо вогнепальну зброю! – розпочав психологiчну атаку Клаповух. Вiн почитував детективи i знав, як дiють у подiбних випадках вiдомi борцi з кримiналом. – Я рахую до десяти! Раз! Два! Три!..

Нагорi, за поворотом, щось скрипнуло.

Це Микола Карпович ледь не знепритомнiв i схопився рукою за стiну. Директор недарма називав його людиною минулого столiття, бо вiн був ще й великий тугодум. Несподiване завдання, яке треба було швидко вирiшити, часом вводило його в ступор. Тодi його заклинювало, вiн блимав жалiбними очима i не здатен був навiть слова вичавити.

Ось i зараз Страшко лiтав у прострацii, де плуталися чимало рiзних i суперечливих думок.