Музей пригод

Микола Карпович взяв у руку кувалду, попробував ii на вагу, далi голосно нявкнув i з розмаху втелющив залiзякою об надбитий цегляний квадрат, що сiрiв межи суцiльного муру. Стiна глухо загула у вiдповiдь.

Страшко посмiхнувся i залупав сильнiше. Дзвони на Лаврi проспiвали восьму годину. З Успенського собору чулося святкове богослужiння, що транслювалося на всю площу. Свято наближалося!

IV

Мирон Клаповух i Яна Приймак стояли у книгосховищi ХІХ столiття, де новоспечений зберiгач музею марно намагалася знайти книжку з iлюстрацiею Шевченка, намальовану з колишньоi Лаврськоi друкарнi.

І хоча стелажi, заваленi рiдкiсними виданнями, тягнулися ледь не до стелi, чомусь потрiбноi книжки на потрiбнiй полицi не було. Мабуть, ще не поклали на мiсце.

Клаповуху це було на руку, бо вiн мав час озирнутися навколо i подумати, як дiстатися потаемноi кiмнати. Силовий варiант виключався принципово. По-перше, вiн нiколи не пiдiйме руку на жiнку, а по-друге, це суперечило його принципам. Вiн вважав, що перемагати обставини слiд розумом чи бодай хитрiстю, все-таки вiн колишнiй газетяр, а не якийсь злодюжка з пiдворiття.

Для нього життя було наче захоплива гра в шахи, а шахи – це все-таки iнтелектуальне змагання.

– Дивно! – наморщила носика Яна. – Їi тут нема!

Мирон зняв свого сiрого капелюха i почав його нервово м’яти у руках, мiркуючи, як вийти у розмовi на потрiбну тему.

– Здаеться, у вас тут якийсь ремонт… Пилюка в повiтрi носиться, – прочистив вiн горло.

– Це, либонь, вiд книжок, – не повелася на гачок Яна.

 – У нас е працiвниця, яка принципово працюе у фондах у респiраторi.

– Кх-кх… І все ж таки це – не книжковий пил, – задумано почухав капелюхом носа Клаповух. – У мене вдома солiдна бiблiотека, i я не маю на книжки алергii.

Дiвчинi не вдалося вiдповiсти, бо зненацька будiвлю аж струснуло вiд глухого удару.

– Що це? Ви чули? – виструнчився мисливець за сенсацiями.

Його нерви й так були натягненi як струна, а зараз вони забринiли.

Тупi звуки повторилися. Вони йшли начебто з крученого коридорчика, який обвивав потаемну кiмнату.

– Це через стiну! – нашорошив вуха Мирон i поклав свого старого капелюха на полицю, яка була заставлена книжками лише на двi третини. – Там – потаемна кiмната?

Його сталевi очi хижо зблиснули i вiн наблизився впритул до Яни. Вiд переляку дiвчина подалася назад й уперлася плечима у металевий стелаж.

– Чого ви чекаете? – зашепотiв Клаповух.