Музей пригод

Все – завтра! Сьогоднi – суцiльний фестиваль…

Яна ледь не бiгла широкою Лаврською вулицею вгору, краем ока фiксуючи такi знайомi вже за два роки дрiбницi. Ось старий, що в будь-яку пору року продае однi й тi самi книжки, розклавши iх просто на кам’яному бордюрi. Замерз, бiдолаха, аж у руки хухае. Цiкаво, чи хоч хтось купуе в нього цi прочитанi томики казок та мемуарiв?

До книжок у Яни з дитинства особлива пристрасть. Не дивно, що й тепер волею випадку (чи долi?) опинилася в Музеi раритетiв. Яна поправила бiлу в’язану шапочку i розщiбнула верхнього гудзика на пальтечку. Ух, аж упрiла! Так, треба трохи збавити темп, а то прилетить вся мокра i ще застудиться у цих кiлькастолiтнiх кам’яних мурах. Вона ж така тендiтна, як квiтка. «Моя квiточка», як каже тато про свою едину доньку.

Дiвчина глянула на годинник, по якому бiг кумедний зелений заець, i важко зiтхнула. Все, запiзнилась! Прес-конференцiя розпочалася. От, i як iй тепер дивитися в очi Романовi Лук’яновичу, який лише минулого тижня призначив ii головним зберiгачем музею? Це тiльки iхнiй директор мiг таке утнути – призначити вiдповiдальною за матерiальнi цiнностi позавчорашню студентку! Танк, а не чоловiк! Самохiдна артилерiйська установка.

«А чого? – повiдомив на нарадi Ромашка, як його кликали поза очi музейники. – Треба ростити молодь! Хiба я не правий? Краiна потребуе оновлення, музей – також. Хто тут проти свiжоi кровi?» Пенсiонери вiдразу згiдливо закивали головами, опустивши боягузливо очi, а панi Тарантас, завiдувачка екскурсiйним вiддiлом, ледь не зламала ручку, яку крутила у своiх пухких пальчиках, унизаних масивними срiбними перснями.

«Хе, Ромашка знае, як iх тримати в кулаку!» – усмiхнулася Яна, пролiтаючи парком повз лавицю, на якiй сидiв дивак, що кришив голубам булку. Птахи хмаровинням укрили його постать, а найбожевiльнiший навiть сiв йому на голову.

«Гарний кадр вийшов би», – згадала Яна свою пристрасть до фотографування. Але не сьогоднi. Сьогоднi вони зустрiчають святого Миколая. «Зимовi забави», як це назвав Роман Лук’янович. «Музей – це живий простiр, а не мертва територiя», – процитувала упiвголоса Яна коронну фразу директора, яку вони з Галюнею, секретаркою Ромашки, згадували по десять разiв на день.

Дзвiниця Лаври почала вибивати дванадцяту годину, мелодiйними переливами озвалися старовиннi дзвони. Погода видалася чудова: попри морозець, золотi банi Успенського собору аж слiпили на сонцi.