Музей пригод

– Отож, якщо бiльше запитань нема, то за чверть години починаемо фестиваль… – Роман Лук’янович пiдвiвся i розправив шкiряну камiзельку, накинуту на вишивану сорочку з червоно-чорним вiзерунком.

– Як це нема! – голосно урвав його довговидий. – Ви нiчого не сказали про потаемну кiмнату!..

– Гм… – директор повiльно повернув своi очi у бiк незнайомця, наче важкий танк – дуло. – Так, у наш час таемницi важко приховати… У музеi справдi виявили потаемну кiмнату i найближчим часом ми хочемо ii вiдкрити. Але це не входить до програми «Зимових забав».

– А коли ви ii вiдкриете? – не вгавав незнайомець iз срiблястою чуприною.

– Незабаром, шановний! Чекали ж ми пiвстолiття, то потерпiть ще кiлька днiв! – усмiхнувся Ромашка, даючи знати, що прес-конференцiю закiнчено.

Журналiсти вiдразу взяли його в коло, щось уточнюючи у програмi.

Тип у шкiряному плащi зiрко оглядав присутнiх, невдоволено кусаючи тонкi губи. Видно було, що вiн тiльки удае, буцiмто цiкавиться дерев’яним друкарським верстатом вiсiмнадцятого столiття – гордiстю музею.

Нарештi невiдомий рiшуче подався у бiк Нонни Георгiiвни Тарантас, яку вже полишив заступник директора. Микола Страшко, попри лiтнiй вiк, метушливо побiг сходами нагору у зал № 2, де за кiлька хвилин мав розпочатися перший в iсторii Музею раритетiв фестиваль на честь святого Миколая. Свято наближалося!

ІІ

Мирон Клаповух був досвiдченим журналiстом, але в останнi роки вiд новинарства вiдiйшов i став видавати власнi книжечки, в яких публiкував краще зi свого доробку.

Тож вважав себе майже лiтератором i плекав потаемну мрiю стати членом Нацiональноi спiлки письменникiв. Ось тiльки для цього слiд було видати якусь резонансну книжку, сенсацiю, яка б усiх поставила на вуха. «Клаповух – це звучить гордо!» – уже бачив Мирон рецензii на свое нове видання у маститих часописах.

Тож почувши вiд знайомого сторожа музею, з яким iнодi рибалили, про потаемну кiмнату, загорiвся iдеею написати про неi. Дбайливо по крихтах визбирував усе, що тiльки мiг.

Працював у цiлковитiй таемницi, аби передчасно не вистрiлити вслiпу. І ось, коли залишилося тiльки викласти сенсацiю на паперi, як снiг на голову впала новина вiд музейного сторожа: «Приiхали поляки i кiмнату днями вiдкриють».

«Ото вже цi поляки…» – кидав невдоволеним поглядом по урочистiй залi лiтератор у рипучiй шкiрянцi, вгадуючи у глядачах бодай щось подiбне на польськi риси. Хоча чим поляк зовнi вiдрiзняеться вiд украiнця – важко сказати.