Музей пригод

За сотнi рокiв спiльного життя стiльки всього намiшалося!

Перший день фестивалю наближався до завершення. «Час, браття, показати, що живе козацька мати…» – четверо чоловiкiв у давнiх темних свитках виспiвували украiнську музику сiмнадцятого столiття, граючи на дивовижних iнструментах, позичених, либонь, з iншого музею. Саме тодi, чотириста рокiв тому, у Лаврi було вiдкрито друкарню, яка стала не тiльки культурним центром козацькоi Украiни, але й основою для нинiшнього музею.

Розмова з панi Тарантас не принесла сподiваних результатiв.

Нонна Георгiiвна виявилася, на диво, непривiтною та пiдозрiлою. На запитання про потаемну кiмнату, вона, зневажливо скрививши товстi губи, щось пхикнула собi пiд нiс i мовила: «Хоча мiй чоловiк i не найгiрший був, але я з ним розлучилася».

Щоб це означало – слiд було добре помiркувати. Мирон Клаповух, який теж давно жив сам (з дружиною у них не склалося), мiг би, ясна рiч, зiграти на жiночiй струнi цiеi пiдтоптаноi дамочки, але у нього раптом опустилися руки. Вiд неi вiйнуло таким холодом, що в учорашнього журналiста аж занило колiно, яке болiло зазвичай тiльки на колючому вiтрi.

«Ну й бабенцiя!» – вiн залишився стояти, наче вкопаний, поки спина мадам Тарантас, укутана сiрою вовняною хусткою, не загубилася у натовпi.

Тепер вiн сидiв помiж потоку звукiв i слiв сiмнадцятого столiття, слухав про неньку-Украiну, i гарячково вишукував серед глядачiв того, хто проведе його до потаемноi кiмнати, яка знаходилася в сусiднiй будiвлi, що зачинялася на ключ.

Нарештi вусатий солiст зi шляхетним обличчям та чорною косою, що спадала на лiве плече, розплющив темнi очi i закiнчив спiв. «Придворна капела» «Зимових забав», поклавши руки на плечi один одному, низько вклонилася. Зала вибухла оплесками.

Директор музею подякував гурту за чудовий концерт i запросив усiх на почастування у сусiдню залу, де серед стендiв iз рiдкiсними виданнями ХХ столiття вже стояло кiлька накритих столiв iз частуваннями.

«Час дiяти! – рвучко звiвся на ноги у загальному гаморi Мирон Клаповух.

 – Або зараз, або нiколи!»

Фуршет уже наближався до завершення, коли нарештi у натовпi гостей зблиснула надiя, на яку вiн терпляче чекав цiлий вечiр.

– А це наш головний музейний зберiгач – Яна Приймак, – представила Галюня свою подружку iз двома заплетеними косичками, на однiй з яких була жовта гумка, а на другiй – синя. Нiчого дивного в цьому не було, якщо врахувати, що на годиннику Яни красувався зелений заець.