Музей пригод

Вiд хвилювання йому стало зовсiм гаряче i вiн залив у себе кiлька склянок персикового соку.

Тим часом народ поволi розходився. Залишалися тiльки особливо наближенi до господарiв фестивалю.

Треба було зникати, аби не кидатися у вiчi. На щастя, на порозi з’явилася розчервонiла Яна. Клаповух направився рiшучим кроком до неi.

– Ну, показуйте! – усмiхнувся силувано вiн.

– Ви, розумiете, ще вчора ця книжка була на моему столi. А тепер я ii не бачу. Мабуть, дiвчата iз фондiв ii взяли…

– Тодi ви програли!

– Чому це? – обурилася дiвчина.

– Фонди музею знаходяться там? – показав вiн крiзь вiкно на сусiдню будiвлю.

– Там… Але зараз, мабуть, там уже нiкого нема…

– Але ж ви маете ключi. Чи не так?

– Приходьте завтра! – знайшла вихiд Яна пiсля короткого вагання.

– Завтра не можу. У мене опiвночi потяг! – стенув плечима Клаповух i благально задивився до синiх дiвочих очей.

– Гаразд!.. – глипнула на директора в колi гостей молодий зберiгач музею.

 – Ходiмо! Тiльки швидко: одна нога тут, друга – там!

Вони спустилися сходами i через запасний вихiд музею вийшли на ганок, так дбайливо описаний Тарасом Шевченком. Можливо, звiдси справдi вiдкривався колись чудовий круговид на Днiпро та тодiшню Чернiгiвську губернiю, яка починалася за ним, але тепер погляд упирався у двоповерховий флiгель, де знаходився кабiнет директора.

Попрямували праворуч до сусiднього корпусу музею. Яна дiстала в’язку ключiв, а Клаповух зашепотiв про себе коротку молитву, аби його божевiльна затiя вдалася.

Вiн кинув оком на мiсяць. Повновидий молодик поливав холодним свiтлом заснiжену землю. У повiтрi вчувався якийсь особливий настрiй, такий характерний для Киево-Печерськоi лаври вночi.

– Намолене мiсце! – для чогось ляпнув уголос Клаповух i сам засоромився, згадавши про своi далеко не благi намiри.

Із вiдкритого вiкна на другому поверсi, де ще продовжувався бенкет, полинула пiсня «Ой, хто-хто Миколая любить, ой, хто-хто Миколаю служить!.

.» У загальному багатоголоссi помiтно вирiзнявся нiжний тенор солiста старовинного гурту та потужний бас директора музею, який, виявляеться, ще встигав по суботах вiдвiдувати хор ветеранiв «Просвiти». Свято наближалося!

ІІІ

Микола Карпович Страшко був у цiлому непоганою людиною. Вiрний сiм’янин, батько двох дiтей i дiд чотирьох онукiв, вiн нiколи не знiмав зiрок iз неба.