Врятувати Тараса Шевченка

Роздiл 5

Останнiм часом у Ромашки, як друзi лагiдно називали директора Музею раритетiв, почалася чорна смуга. «Емоцiйне вигорання», – пояснив йому знайомий психоаналiтик, з яким вони час вiд часу грали у великий тенiс.

– Ти перестав отримувати кайф вiд життя. Подивися на себе: чоловiк у розквiтi сил, а виглядаеш, як загнаний кiнь. Присвяти вже нарештi час собi! – радив йому спаринг-партнер, коли вони пiсля гри сидiли в кав’ярнi «Олiмп» бiля спортивного комплексу. – Через десять-п’ятнадцять рокiв загнеш-ся – i гаплик.

А хто буде ставити малого на ноги?

– Ясь взагалi вiдбиваеться вiд рук. Геть неконтрольований стае! – зiтхав Роман Лук’янович.

– Правильно! Бо ти нiчого, окрiм своеi роботи, не бачиш! Знайди вже собi нарештi жiнку! Музейнику потрiбна муза!

– А як же син?

– Та вiн тiльки виграе, якщо вдома з’явиться жiноча рука! Ти ж спiлкуешся з ним, як у казармi: тiльки накази вiддаеш.

«Де ж ту музу знайти? – критично оцiнив себе у дзеркало Ромашка, згадуючи вчорашню розмову.

– Е, хай та модна психотерапiя западеться! Як iз жiнкою бабитись, краще присвятити себе науцi. Украiна потребуе жертовноi працi. Геть спокуси! Працюватоньки! Працюватоньки! Вперед за генiем!»

Роман Лук’янович цiкавився Шевченком завжди. Недарма йому на першому курсi подарували портрет Кобзаря. Ззаду на дерев’янiй дошцi яснiв чорнильний напис: «Ромку! Якби Шевченко був живий, вiн потиснув би тобi руку!» i пiдписи його невгамовних однокурсникiв.

Але останнiми днями вiн став справжнiм шевченкоманом.

Перелопатив про Кобзаря книжки, що були у музейнiй бiблiотецi, передивився всi документальнi i навiть художнi фiльми. Директор став кепсько спати. Його мучило якесь нерозв’язне питання, про яке вiн не хотiв нiкому зiзнаватися.

А все почалося у понедiлок, коли йому до рук потрапила нова книжка-каталог «Меморiальний будинок-музей Тараса Шевченка в Киевi». Розмовляючи по телефону, вiн знiчев’я гортав 30-сторiн-кову кольорову брошуру, що прийшла поштовою розсилкою до музею, поки його око не затрималося на свiтлинi веранди.

Тут був сфотографований самовар на кутовому столику та плетене крiсло-гойдалка. Позаду стояла лакована шафа, а на стiнi висiв масивний дерев’яний годинник.

– Так-так, у недiлю обов’язково – матч-реванш. Переможцю – велике пиво, – за iнерцiею мовив директор у слухавку i вже хотiв перегорнути сторiнку, та його чiпкий мозок щось зупиняло. Вiн пiдняв окуляри на чоло i вже зблизька став роздивлятися фото.