Врятувати Тараса Шевченка

Далi поставив ii на стiл i глипнув на холодильник. Там зазвичай тато залишав йому записку пiд магнiтиком iз побажаннями на день. Але цього разу нiчого, крiм видiв кiлькох вiдвiданих мiст, не було. Нащо заводити дiтей, якщо потiм на них немае часу?

«Справдi дивно! – почухав себе Ясь пiд лопаткою i широко позiхнув. – Так, iз контрольною я вже обламався. Може, це й на краще. Що там у нас iще сьогоднi?»

На звичному мiсцi на плитi не виявилося синьоi мисочки з традицiйною ранковою вiвсянкою, i це ще дужче спантеличило Яся.

Адже на тата це було зовсiм не схоже. «Дядя Рома напевно не ночував удома», – нарештi осяйнула школяра думка. Вiн вiдкрив холодильник i став зосереджено вивчати його вмiст.

«Де ж вiн запропастився?» – думав Ясь, намащуючи сливовим варенням скибку хлiба. На його дзвiнки телефон тата вiдповiдав стандартним: «Абонент поза зоною досягнення». Гарячий чай трохи збадьорив пiдлiтка, i його голова стала мислити яснiше.

«Так, учора я його не дочекався. Дивився фiльм про загублену цивiлiзацiю майя i заснув.

Навiть не пригадую, як ноутбук вимкнув», – вiн iще раз позiхнув на весь рот. Значить, востанне вони бачилися з татом добу тому, коли Ясь побiг до школи, а батько – у свiй Музей раритетiв, де вже п’ять рокiв працював директором.

Нiчого надзвичайного з минулого ранку Ясь не пригадував. Традицiйна iхня розмова в стилi, коли син не дуже хоче слухатися i тато змушений додавати обертiв. Останнiм часом iхнi стосунки загострилися. «Перехiдний вiк, – зiтхав Роман Лук’янович. – Гормони грають!»

«Ну, постривай, татусю! – задоволено гмикнув Ясь, одягаючи джинси.

– Спробуй ще раз менi дорiкнути, що я – егоiст i думаю тiльки про себе. Я тобi пригадаю, як ти мене залишив самого на нiч! Та ще й без попередження!»

Щоправда, ранкову браваду пiдгризав черв’ячок сумнiву. Адже вони з татом жили лише удвох. І, попри неймовiрну зайнятiсть, Роман Лук’янович Попадинець нiколи не забував про единого сина. Ясна рiч, бувало, вiн затримувався i приходив додому серед ночi, коли Ясь уже спав.

Але батько завчасно про це повiдомляв.

Ясю пригадалася iхня остання телефонна розмова, коли вiн повертався вчора зi школи додому. Батько був чимось заклопотаний i навiть не спитав про оцiнки. Лише нагадав про борщ у холодильнику й одразу поклав слухавку. «Щось-таки вiдбуваеться», – зiтхнув хлопчина i вже завдав рюкзак на плечi, аж тут знову завiбрував смартфон.

– Нарештi! – вигукнув вiн уголос i заходився дiставати мобiльник з кишенi. Але це, на жаль, був не тато.