Божественна комедія

Це озеро iм’я Бенако мае.

64 Джерела, що iх з тисячу, мабуть,

Вiд Валькамонiки до Гарди, гони

Пеннiнськi вмивши, в озеро течуть.

67 Всерединi, де сходяться кордони,

Благословляти пастирi б могли

Народ iз Трента, Брешii й Верони.

70 Де береги у низинi лягли,

Бергамцi не зруйнують чи брешiйцi

Пескьери гарнi та мiцнi вали.

73 А надмiр рiдини, якого в шийцi

Не вмiщуе Бенако, випада

І витiка, мов через вiнця в лiйцi.

76 Текти почавши з озера, вода

Бiльш не Бенако, а вже Мiнчо зветься

Аж до Говерно, де у По впада.

79 Одразу ж рiчка до рiвнини ллеться,

Там ширшае, стае на взiр ставка,

А влiтку сохне й смородом береться.

82 Сюди iшовши, дiвчина жорстка

Серед болiт вподобала мiсцину,

Хоча рослиннiсть там була й рiдка.

85 Звела вона тут з слугами хатину

І вiддалась чаклунству й ворожбi,

Аж поки не поклали в домовину.

88 Сусiднi люди збилися й собi

На тому, що його, немов намисто,

Твань оточила, дикому горбi.

91 Щоб згадувану в бесiдах врочисто

Засновницю нiхто з них не забув,

Нове назвали Мантуею мiсто.

94 Притулок мiй залюднений вже був,

Аж поки легковiрнiсть Касалодi

Безчесний Пiнамонте обманув.

97 Кажу на те, щоб, чуючи в народi

Щось iнше про походження землi

Моеi, знав ти – це брехня, та й годi».

100 І я: «Ти, вчителю, слова незлi

Промовив щиро на мою повагу,

Що iншу рiч вподiбню я золi.

103 Але скажи: на всю оцю ватагу

Чи не уздриш хоч одного, який

Мою до себе привернув увагу?»

106 Тодi менi вiн мовив: «Той, з щоки

Якого борода по темнiй спинi

Спадае, в днi, як в Грецii-таки

109 В колисцi мiсце лиш було хлопчинi,

Авгуром був, з Калхантом кораблi

Послав з Авлiди по морськiй пучинi.

112 Це Еврiпiл, дiла його незлi

Спiва моя трагедiя висока, —

Їi ж уривки знаеш чималi.

115 А ця от далi тiнь кощавобока —

То Мiкаеле Скотто; вiн митцем

Був у магiчному дурiннi ока.

118 Он Гвiдо там з Азденте, з тим шевцем,

Який за дратвою, за копилами

Заходиться запiзненим плачем.

121 Зриш грiшниць, що, простившися з голками,

До чарiв узялись через каприз,

Щоб чаклувать над зiллям та ляльками.

124 Але ходiмо, бо сяйнув униз

Й, межi обох пiвкуль торкнувши зовнi,

Склав Каiн за Севiльею свiй хмиз.

127 Тiеi ночi мiсяць був у повнi.

Згадай лишень, що променi яснi

Вели тебе крiзь чагарi безмовнi».

130 Так, iдучи, вiн говорив менi.