Божественна комедія

64 Той, в кого з одним вухом голова

Була обкарнана на повну силу,

Вiдтятий нiс i зрiзана брова,

67 Спинивсь, бо мову вчув для себе милу,

Як всi, у здивуваннi похиливсь,

Розкрив горлянку, з кровi потемнiлу,

70 Й сказав: «Ти не за грiх сюди зваливсь,

Я в тiй землi, де знають всi латину,

Стрiчав тебе, якщо не помиливсь.

73 Ти П’ера пригадай да Медiчiну,

Коли повернешся у чарiвну

Помiж Верчеллi й Маркабо долину,

76 Ти попередь у Фано сивину

Мессера Гвiдо з Анджолелло в парi, —

Бо прозираем iстину одну, —

79 Що скинуть iх за борт в мiшку по сварi

Бiля Каттолiки на дно руде

При зрадному тирановi-почварi.

82 Мiж Кiпром та Майоркою нiде

Не здибувавсь Нептун з таким пороком,

Хоч вiльно там пiрат судно веде.

85 Цей зрадник, що одним лиш бачить оком

І править в землях, що iх мiй сусiд

Повiк минав би якнайшвидшим кроком,

88 До себе звабить iх, мов для бесiд,

Але вiтрам фокарським необорим

Вже iм було б молитися не слiд».

91 І я йому: «Щоб свiтом я просторим

Рознiс про тебе звiстку мiж людьми,

Скажи: хто це з таким печальним зором?»

94 Тодi вiн щелепи розняв самi

Сусiду, що iшов сумний, в мовчаннi,

І вигукнув: «А вiн тепер нiмий!

97 Це ж вiн згасив у Цезаря в вигнаннi

Весь сумнiв, бо кого, мовляв, жде трон,

Той гаятись не мусить у ваганнi.

100 Ой як стогнав, коли його закон

Позбавив язика, як плакав з туги

Колись швидкий на мову Курiон!

103 Плiч-о-плiч рештки рук пiдносив другий

У темрявi, помiж калiчних зграй,

З лицем, аж почорнiлим од напруги,

106 Вигукуючи: «Моску ще згадай,

Який сказав: «Раз почали – скiнчiмо!»

І тим принiс бiду в Тосканський край».

109 А я додав: «А в дiм твiй – смерть, всiм зримо!»

Й, примноживши страждання, видав виск

Та й знову з криками подався мимо.

112 А я, вдивившись в дивовижний тиск,

Таке побачив, що розповiдати

Без свiдкiв я б не взяв на себе риск,

115 Коли б не людська совiсть: цей вожатий

До мене руку iз щитом простер,

Щоб чистого душею захищати.

118 Побачив я й мов бачу дотепер,

Як стежку тiло безголове стеле

У стадi покалiчених химер.

121 І голову несе воно, дебеле,

В простягнутiй руцi, немов лiхтар,

І стогне болiсно вона: «Ой, леле!»

124 Вiн сам собi свiтив, немов пожар,

І був один у двох i двое в однiм,

А як – це знае лиш правiчний цар.