Мертвяк їде на Захід

І от що такому товстуну-веселуну сказати? Як вiдмовити? Тим бiльш, менi дiйсно треба знати те, що вiн обiцяв. Звiсно, Робертс слизькiший вiд сома на днi рiчки, але менi вiн ще не брехав.

О, за такий номер не грiх i заплатити десять доларiв за добу! Ой, дарма я не помився. Бо моi бруднючi джинси та роздерта на спинi сорочка невiдомо якого кольору якось не пасують до розкiшного синього крiсла. Про чоботи я мовчу, бо вони розiрвались у чотирьох мiсцях та тримаються докупи тому, що дуже бруднi. Робертс як завжди, торба сала в елегантному кремовому костюмi.

На столi – великий порцеляновий тарiль з тiстечками.

– Що ж з тобою стало, Нейте? Ти ж завжди вилизькувався, як кiт, на тебе дiвчата задивлялися.

– Перегiн корiв до Абiлiну, того й отак. Та я звiльнився позавчора, помитись нема за що.

Робертс з’iв вже трете тiстечко та помахав бiля носа хусточкою з монограмою.

– У тобi загинув актор.

– Їж тiстечка та слухай мене. Солодкi тiстечка, з цукром, з заварним кремом.

Так от, мою людину вбили. Грошi, якi вiн вiз, – Робертс вiдкусив шматочок вiд четвертого тiстечка, – не знайшли.

– Зрозумiло. Я маю знайти вбивцю.

– Нi. Ти маеш знайти тих, хто знав, що вiн вiз тi грошi, бо вони були мiченi. Ти iж, iж.

Тiстечка були липкi та дiйсно солодкi, аж зуби заломило. Як можна таке iсти?

– То як, згоден?

– А що ж менi ще робити?

Новий кiнь йшов досить швидко, i до ранчо Робертса було двi-три години дороги. Цiкаво, а нащо Робертсовi ранчо? Вiн же такий чистий та пещений, як пухнастий кiт.

Такий бiлий лiнивий котисько, грiеться на сонцi та роздирае мишей, насолоджуючись iхнiм писком. І бруднi дешевi корови та самотнiсть якось не пiдходять любчику та матусиному синочку, який думав, що ковбаса росте на деревi. Мабуть, вiн там або ховаеться, або когось переховуе. Але то не моя справа. Так, саме ранчо невеличке, будинок крихiтний, дверi червонi, дах теж червоний, бiля будинку вороний кiнь прив’язаний. Ще декiлька рiзних коней пасуться у корралi за будинком. І Робертс, чимчикуе до дверей та чхае вiд пилюки.

Роздiл третiй

І все одно я не розумiю, що я тут роблю, бо людей тут аби десятеро, та вiсiм з них – то ми двое, вагiтна жiнка та кухар з родиною, а у нього дiти ще тiльки повзають. Та ще двое ковбоiв, рокiв тридцять iм на двох, дурнi, як дверi. І отепер я зрозумiв, до чого тут мiй товстелезний приятель – вiн фiнансовий консультант отоi вагiтноi удови.