Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

З фотоапаратом на шиi я виглядав мальовничi хати з останнiми бабусями «вiчноi» Украiни, якi могли б переказати менi якiсь спогади. Марна справа… Щойно я заводив цю розмову, i мене зустрiчало те саме мовчання або ж ухильнi вiдповiдi: «Навiщо це? Все вже скiнчилося, ми тепер маемо все, що нам треба…».

У сусiднiй Шпикiвцi три бабусi вели балачки бiля колодязя. Покрита хусткою голова, чиста украiнська мова без жодних тобi русизмiв, чим не картина для Репiна. Цього разу, щоб мене не прийняли за сексота, я одразу викладаю карти: я франко-американець украiнського походження, хотiв би поговорити з вами про тридцять третiй рiк i таке iнше.

Нiчого не вдiеш, i через п’ятдесят сiм рокiв цi жiнки все ще боялися, що якась iз них донесе на iнших! За три хати звiдти я пiдходжу до симпатичного дiдуся на автобуснiй зупинцi. Сердечна розмова двох нероб в очiкуваннi на радянську чортопхайку, що вiчно запiзнюеться. Варто було торкнутися теми 33-го року, як вiн вiдвертаеться вiд мене i йде геть. Проте день мiй видався не аж таким безрезультатним. На зворотному шляху я загубився на однiй iз цих бiсових украiнських стежок, що ведуть тебе скрiзь i нiкуди, де ти не маеш жодних орiентирiв, бо церква (принаймнi, те, що вiд неi лишилося), сiльрада, школа ховаються за деревами, i натрапив на хату, яка наче зiйшла з якоiсь поеми Тараса Шевченка: солом’яна стрiха, побiленi вапном стiни, тин… i неодмiнна бабуся, що сидить перед хатою на призьбi. Зав’язуеться розмова. Жiнка запрошуе мене до хати: тут усе як годиться – маленькi сiни, драбина до горища, едина велика кiмната, iкони на стiнi, широкi лавки пiд вiкнами, якi слугують i скринею, i лiжком, величезна пiч, що займае всю ширину i править за камiн i за плиту, умивальник, полицю, стiл, а, головне, збоку й зверху мiсце для двох людей, якi взимку могли спати на нiй у теплi. Я продовжую розмову, не торкаючись головного, але обережно пiдводжу стареньку до потрiбних менi питань. Раптом, посеред якихось життевих дрiбничок вона каже менi: «Коли я була молода, тут стався страшенний голод. Сама я працювала на заводi неподалiк звiдси, мене годували на роботi, але я не мала права вiдносити щось додому. А тут у нас забрали все, всi нашi запаси, все. Мiй батько помер перший вiд голоду, ось тут, на лавi. Мати померла на печi, а моя сестра повiсилася тут, у цiй кiмнатi. Я залишилася сама i так тут i жила весь час». Я не забув цю стару жiнку, ii хату i те, що вона розповiла, витягнувши це зi своеi пам’ятi, яка мовчала шiсть десятилiть.