Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

Увечерi я вклався в спальний мiшок у такiй самiй хатi, що вже розвалювалася, бо була покинута ще з тих часiв. Сон не йшов до мене, i я думав про померлих селян, для яких я був посмертним непроханим гостем. Того вечора мене охопили пекучi почуття. Кiлькома роками ранiше я вiдчув подiбну самоту, замислившись над великими людськими трагедiями Європи. Це було 1984 року у Польщi, в таборi Бiркенау поблизу Аушвiца.

Ми ходили самi серед табiрних баракiв, i здавалося, що iх залишили напередоднi… Свого часу мене глибоко вразив вигляд мiстечка-мученика Орадур-сюр-Глан: обвугленi стiни нiби кричали в нiмому мiстечку.

Це було також в Ірландii, 1987 року, на краю iрландського пiвострова Акiлл в глибинi Коннемари, у селi-примарi Кiль, покинутому мешканцями пiд час голоду 1848 року.

Але повернiмося до нашого початкового запитання: чому ця книжка? Чому в розпал лiта 2006-го, коли моi французькi колеги iдуть на пляжi пiвдня Францii, я ходжу розбитими дорогами з висохлими баюрами бiдного села Соболiвка в центрi украiнського Подiлля разом iз лiтнiм схвильованим батьком, довоенною фотографiею бабусi й моею старшою сестрою, канадкою, що перетнула океан, щоб приземлитися в цьому геть не туристичному мiсцi?

Ми не ставимо собi за мету пошук нашого корiння, про яке ми, втiм, нiколи не забували.

Ми повертаемось, i завжди знали, що це обов’язково станеться, до витокiв сiмейноi, полiтичноi, пам’ятковоi, нацiональноi та релiгiйноi трагедii, свiдками й нащадками якоi ми е.

Написання цiеi книжки е бiльше нiж свiдченням, подiбно до певних цiлющих засобiв вона не лише мае дати змогу окремим свiдкам зняти з себе напругу (одна жiнка, яка свiдчить у цiй працi, сказала нам, що ii молитви нарештi почутi, й вона може померти з миром), але також i допомогти нашiй сiм’i назавжди розпрощатися з численними стражданнями й недомовками.

Я знав, що колись, рано чи пiзно, я муситиму пiти на пошуки родинноi пам’ятi, i це буде не легко. Роками «Кривавi жнива» Роберта Конквеста i «Жовтий князь» Василя Барки стояли на моiх полицях, i я не наважувався вiдкрити iх.

Вiдкрити могилу цього голокосту, привезти батька в село його дитинства, розпитати свiдкiв… А потiм усе перевернулося. За якихось кiлька мiсяцiв мiй батько овдовiв i переiхав ближче до мене, один iз моiх дiтей тяжко захворiв i хирiв, i Помаранчева революцiя вивела мене зi сплячки, в яку я заглибився, заспокоiвшись пiсля проголошення незалежностi Украiни 1991 року.