Тринадцятиканоння. Тексти, що створили цивілізацію

Другий перiод Чжоуськоi епохи, своею чергою, подiляють на два iсторичнi етапи: Чунь цю («Весни та осенi», 770–475 рр. до Р. Х.) та Чжань го («Вiйни царств», 475–221 рр. до Р. Х.).

Саме в епоху Захiдного Чжоу сформувались тексти, що згодом китайцi назвали канонами: в них було зафiксовано цiннiснi, духовнi, релiгiйнi, фiлософськi, етичнi тощо засади китайськоi цивiлiзацii.

Китайськi лiтературнi пам’ятки, що з плином тисячолiть визнанi китайською традицiею як канони, справили фундаментальний вплив на становлення, розвиток та збереження китайськоi цивiлiзацii у просторi й часi.

Власне, саме цi надбання об’еднують рiзноманiття простору китайськоi ойкумени – з рiзними народами, традицiями, мовами тощо в едину китайську цивiлiзацiю.

Статусу канону у фiлософськiй традицii Китаю набули далеко не всi важливi тексти – лише тi, що справили найсильнiший вплив на китайську культуру загалом. До речi, на час своеi появи, цi тексти позначалися одним знаком, напр.: «Ши» – «Ши цзiн», «Шу» – «Шу цзiн», «І» – «І цзiн».

Слiд зазначити, що в епоху Захiдного Чжоу вже сформувалася та система текстiв, що в пiзнiшiй китайськiй традицii отримала назву «Шести Канонiв» – «Ши цзiн» («Книга пiсень»), «Шу цзiн» («Книга iсторii»), «І цзiн» («Книга Змiн»), «Лi цзiн» («Канон Благопристойностi»), «Чунь цю» («Весни та Осенi») та «Юе цзiн» («Канон Музики»).

На жаль, останнiй не зберiгся до нашого часу. Припускають навiть, що до цього перелiку вiн входив номiнально, як додаток до «Ши цзiну», або був втрачений пiд час знищення конфуцiанських книжок за наказом Цiнь Ши-хуандi в 213 р.

до Р. Х. Можливо, деякi частини цього канону увiйшли як окрема глава «Юе цзи» («Записи про музику») до канону «Лi цзи».

Джерела, доступнi сучасним дослiдникам, свiдчать, що в перiод Схiдного Чжоу (770–221 рр. до Р. Х.) документальнi записи та книжки посiли важливе мiсце в життi давньокитайського суспiльства, суттево потiснивши такий спосiб передавання знань, як усний переказ. Є також вiдомостi, що вже тодi така важлива суспiльна функцiя, як пiдтримання культурних традицiй вiд поколiння до поколiння, здiйснювалася в певних випадках саме за допомогою книжноi освiти.

У епоху «Вiйн царств» на територii тодiшнього Китаю iснувало близько 20 великих незалежних царств, очолюваних царями-ванами, з яких поступово видiлилися сiм царств-гегемонiв: Вей (403–225 рр. до Р. Х.), Хань (403–225 рр. до Р. Х.), Цi (XI ст. – 379 р. до Р. Х.), Янь (XI ст. – 222 р. до Р. Х.), Чжао (403–222 рр. до Р. Х.