Філософія грошей

Стверджують, мовляв, наше уявлення про об’ективну реальнiсть походить iз опору, якого ми зазнаемо з боку речей, особливо за допомогою чуття дотику. Це вiдразу можна перенести на проблему практики. Ми бажаемо речей тiльки потойбiч iхньоi безумовноi готовностi вiддачi нашому вжитку i нашiй насолодi, тобто коли вони протистоять саме цьому якомусь опоровi; змiст стае предметом, щойно вiн протистоiть нам, i то не лише в його вiдчутiй непроникностi, а i на вiдстанi ще-не-насолодження, суб’ективним аспектом якоi е бажання.

Як колись казав Кант: можливiсть досвiду е можливiстю предметiв досвiду – бо здiйснювати досвiд означае, що наша свiдомiсть формуе чуттевi вiдчуття у предмети, – тому можливiсть бажання е можливiстю предметiв бажання. Таким чином здiйснений об’ект, схарактеризований через вiдстань суб’екта, бажання якого намагаеться ii так само зафiксувати, як i подолати, називаеться вартiстю [Wert]. Мить самоi насолоди, в якiй суб’ект i об’ект стирають своi протилежностi, наче споживае вартiсть; вона знову виникае тiльки у вiдмежуваннi вiд суб’екта як супротивного, як об’екта. Такi тривiальнi досвiди: що велике майно ми справдi поцiновуемо як вартiсть тiльки тодi, коли втратили його; що проста вiдмова вiд бажаноi речi часто надiлена певною вартiстю, якiй тiльки дуже незначною мiрою вiдповiдае досягнута насолода вiд неi; що вiддаленiсть вiд предметiв наших насолод – у будь-якому безпосередньому i переносному сенсi вiддалення – виявляе iх у сяючому свiтлi i збiльшенiй привабливостi, – усе це е похiдними, модифiкацiями, змiшаними формами того засадничого факту, що вартiсть бере початок не в цiлiснiй едностi моменту насолоди, а коли ii змiст як об’ект вiдокремлюеться вiд суб’екта i виступае для нього тiльки тепер бажаним, для здобуття якого потрiбно подолання вiдстаней, перешкод i труднощiв. Знову пiдхоплюючи вищевказану аналогiю: врештi-решт, не реальностi, мабуть, потрапляють у нашу свiдомiсть через опори, що iх вони чинять нам, а тi уявлення, з якими були б пов’язанi вiдчуття опору i почуття перешкоди, називалися б об’ективно реальними, такими, що перебувають незалежно вiд нас поза нами. Тож досягти речей не тому важко, що вони вартiснi, а ми називаемо вартiсними тi речi, якi завдають перешкод нашому бажанню iх досягти. Коли це бажання немов розбиваеться об них або призупиняеться, iз них походить певна значливiсть [Bedeutsamkeit], до визнання якоi нiчим нескута воля нiколи не вiдчувала б у собi спонуки.