Філософія грошей

Легко осяжна доцiльнiсть у керуваннi нашими практичними силами досить часто подае нам предмет як вартiсний, тодi як те, що нас властиво збуджуе, полягае не в його змiстовному значеннi, а е суб’ективним задоволенням потреби, яке вiн повинен надати нам. Із цього стану – який, звичайно, мае вважатися не завжди першим у часi, а найпростiшим, фундаментальним, немов систематично першим – свiдомiсть скеровуеться на сам об’ект двома шляхами, якi, проте, знову об’еднуються. Щойно та сама потреба вiдкидае певну множину можливостей задоволення, iмовiрно, навiть усi до единоi, отже, там, де стае бажаним не тiльки задоволення взагалi, а й задоволення певним предметом, започатковуеться принципове звернення вiд суб’екта до об’екта.

Звiсно, можна було б заперечити: мовляв, у кожному разi все-таки йдеться лише про суб’ективне задоволення цього бажання; тiльки в останньому випадку сам потяг уже iз самого себе диференцiйований таким чином, що його може задовольняти точно визначений об’ект; отже, i тут предмет оцiнюеться тiльки як причина вiдчуття, але не сам по собi. Однак це заперечення скасувало б розглядувану рiзницю, якби диференцiацiя потягу винятково таким чином дiйсно загострила його до одного-единого об’екта, який задовольняе потяг, що задоволення iншими взагалi було б виключено. Утiм, це доволi рiдкiсний виняток. Ширший базис, iз якого розвиваються навiть найбiльш диференцiйованi потяги, початкова загальнiсть потреби, що мiстить якраз лиш те, щоб мати прагнення, але ще не мiстить жодноi окремоi визначеностi мети, зазвичай i надалi залишаеться тим пiдгрунтям, на якому звуження бажань задоволення тiльки й усвiдомлюють свою iндивiдуальну особливiсть. Тимчасом як витонченiсть суб’екта обмежуе обшир об’ектiв, що задовольняють його потреби, предмети свого бажання вiн чiтко протиставляе всiм iншим предметам, якi також вгамовували б потребу саму по собi, але попри те iх тепер уже не шукають. Згiдно з вiдомими психологiчними дослiдами [Erfahrungen] ця рiзниця мiж об’ектами в надзвичайнiй мiрi спрямовуе свiдомiсть на них i виявляе iх у нiй як предмети самостiйноi значливостi. На цiй стадii потреба здаеться визначеною предметом, практичне вiдчування в тiй мiрi, в якiй потяг уже не грунтуеться на будь-якому, навiть можливому, задоволеннi, а дедалi бiльше скеровуеться своiм terminus ad quem замiсть terminus a quo[2 - Хронологiчна кiнцева межа, точка – хронологiчна початкова межа, точка (лат.).]; тож збiльшуеться простiр, що його запосiдае у свiдомостi об’ект як такий.