Філософія грошей

Однак самi цi дii виконуються за схемою обмiну: вiд найницiшого задоволення потреб аж до набуття найвищих iнтелектуальних i релiгiйних благ завжди мусить встановлюватися вартiсть, аби здобувати iншу вартiсть. Що тут становить вихiдний пункт, а що наслiдок, мабуть, не можна визначити. Адже або обох iх не можна вiдокремлювати у фундаментальних процесах, а вони утворюють еднiсть практичного життя, яку ми – позаяк ми не можемо безпосередньо схоплювати ii як таку – звiсно, розкладаемо на тi моменти; або ж мiж обома вiдбуваеться нескiнченний процес, i то так, що хоча будь-який обмiн зводиться до вартостi, а ця вартiсть зi свого боку зводиться до певного обмiну.

Утiм плiднiшим i властиво пояснювальним, принаймнi для нашого розгляду, е шлях вiд обмiну до вартостi, бо протилежне видаеться нам бiльш вiдомим i самозрозумiлим. – Те, що вартiсть постае перед нами результатом жертовного процесу, виявляе нескiнченне багатство, яким наше життя завдячуе цiй основнiй формi. Прагнення якомога бiльшого зменшення жертви i ii болiсного вiдчуття спонукае нас вiрити, що тiльки ii цiлковите зникнення пiднесе життя до його найвищого вартiсного рiвня. Однак при цьому ми проглядаемо, що жертва не завжди е зовнiшнiм бар’ером, а внутрiшньою умовою самоi мети i шляху до неi. Загадкову еднiсть нашого практичного ставлення до речей ми розкладаемо на жертву i здобуток, перешкоду i досягнення, i коли життя в своiх диференцiйованих стадiях часто вiддiляе в часi iх обох, ми забуваемо, що якщо мета була дана нам без такоi перепони, яку потрiбно здолати, вона вже геть не буде тiею самою метою. Опiр, що його мае знищувати наша сила, тiльки й дае iй можливiсть виявити себе; грiх, пiсля здолання якого душа пiдноситься до спасiння, тiльки й забезпечуе iй ту «радiсть на небесах», яка там не пов’язана iз праведниками з самого початку; будь-який синтез потребуе одночасно дiевого аналiтичного принципу, який i заперечуе його (бо вiн без нього був би не синтезом багатьох елементiв, а абсолютною одиницею), i так само будь-який аналiз потребуе синтезу, в чийому скасуваннi вiн i полягае (адже аналiз все ще вимагае певного сполучення [Zusammengeh?ren] приналежностi, без якого вiн був би самою лише незв’язнiстю: навiть найзаклятiша ворожiсть являе собою ще бiльший зв’язок, нiж проста байдужiсть, а байдужiсть – ще бiльший [зв’язок], нiж просте не-знання-одне-про-одного).