Філософія грошей

Справдi, тiльки якщо допускають щойно викладене – що вiдбуваеться, мабуть, загалом, – що безпосередне споживання дикого плоду не е господарською дiею i саме воно, отже, не являе собою господарськоi вартостi (хiба що воно якраз заощаджуе виробництво господарських вартостей), – то i споживання самих властивих господарських вартостей бiльше не е господарським: бо акт споживання в цьому останньому випадку абсолютно не вiдрiзняеться вiд такого акту в першому випадку: чи плiд, який хтось iсть, вiн випадково знайшов, украв, сам дiстав або купив – це для нього не утворюе найменшоi рiзницi в самому актi iжi та його безпосереднiх наслiдках.

Як ми побачили, предмет узагалi ще не е жодною вартiстю, доки вiн як безпосереднiй збудник вiдчуттiв iще злитий iз суб’ективним процесом, утворюючи нiби якусь самозрозумiлу компетенцiю нашоi почуттевоi спроможностi. Вiн мусить бути спершу вiдмежований вiд цiеi спроможностi, аби набути для нас властивого значення, яке ми називаемо вартiстю. Адже не тiльки певно те, що бажання саме по собi взагалi не могло б обгрунтовувати жодноi вартостi, якби воно не наштовхувалося на перешкоди: якби будь-яке бажання без боротьби i вповнi знаходило свое задоволення, то нiколи не виник би не тiльки господарський обiг вартостей, а й саме бажання нiколи не пiднялося б до значного рiвня, якби воно вiдразу могло задовольнятися. Тiльки вiдтермiнування задоволення перешкодою, побоюванням, що об’ект може вислизнути, напружене докладання зусиль для цього, пiдсумовуе моменти бажання: iнтенсивнiсть волiння i безперервнiсть здобування. Але якби навiть найвища сила бажання виникла суто зсередини, то об’ектовi – як багато разiв наголошувалося, – який задовольняе його, все ж не приписувалася б жодна вартiсть, якби ми одержували його в необмеженiй повнотi. В такому разi для нас вагомим був би цiлий рiд, iснування якого гарантуе нам задоволення наших прагнень, а не та часткова величина, якою ми фактично оволодiли, бо ii так само без великих зусиль можна замiнити iншою; але i та сукупнiсть при цьому набувала б свiдомостi вартостi лише на пiдставi думки ii можливого недолiку. В цьому випадку наша свiдомiсть була б просто сповнена ритмом суб’ективних бажань i задоволень, не пов’язуючись до опосередкувального об’екта. З одного боку, потреба, з iншого – споживання окремо для себе не мiстять анi вартостi, анi господарства.