Філософія грошей

Коли пiзнання перевiряе самого себе, воно стае суддею у власнiй справi, воно потребуе якоiсь позицii потойбiч самого себе та стоiть перед вибором: або свое самопiзнання звiльняти вiд необхiдностi перевiрки чи нормування, якi воно накладае на всi iншi пiзнавальнi змiсти, i тим самим залишати за спиною привiд для нападiв – або пiдпорядковувати самого себе цим законам, а сам процес – тим результатам, до яких сам вiн тiльки й провадив, тим самим уникаючи руйнувального циркулярного висновку, як це найяскравiше виявило самознищення скептицизму.

Єдино лише релятивiстичний принцип пiзнання не вимагае для самого себе жодного винятку iз самого себе: вiн не руйнуеться через те, що сам вiн чинний лише вiдносно. Адже навiть якщо вiн – iсторично, предметно, психологiчно – чинний лише в змiнюваннi й балансуваннi з iншими, абсолютистськими i субстанцiалiстськими [принципами], то саме це вiдношення до його власноi протилежностi саме ж релятивiстське. Евристика, що являе собою тiльки наслiдок або застосування релятивiстського принципу до категорiй пiзнання, може вiдмовитися вiд нього без будь-якоi суперечностi з тим, що сама вона е евристичним принципом. Питання про пiдставу принципу, яке не включене в царину самого принципу, не буде згубним для релятивiзму, бо вiн цю пiдставу вiдсувае в нескiнченне, тобто всяке абсолютне, яке на позiр являе себе, вiн прагне розчинити в певному вiдношеннi, а з абсолютним, яке постае пiдставою цього нового вiдношення, знову поводить себе так само – процес, якому за своею сутнiстю не вiдомий жоден стан спокою i евристика якого усувае альтернативи: заперечувати абсолютне чи визнавати його. Адже все одно, чи висловлять це так: мае мiсце певне абсолютне, проте його можна схопити лише в нескiнченному процесi; чи так: мають мiсце лише вiдношення, але вони можуть заступити абсолютне тiльки в нескiнченному процесi. Релятивiзм здатен робити радикальну поступку, що дух, звiсно, може ставити себе потойбiч самого себе. В тих принципах, що зупиняються лише на однiй думцi й тим самим виключають вiдношення в його нескiнченнiй плiдностi, з’являеться самосуперечнiсть: дух повинен судити про самого себе, вiн або сам був пiдвладним своему остаточному присуду, або уникнув його, й обидва вони однаковою мiрою викорiнюють свою чиннiсть.