Філософія грошей

Утiм релятивiзм одразу визнае: над кожним виказаним нами судженням стоiть якесь вище судження, що вирiшуе, чи правильне те перше; але це друге, утворена нами вiдносно нас самих логiчна iнстанцiя, саме знову потребуе (розглянуте як психологiчний процес) легiтимацii через якесь вище судження, в якому повторюеться той самий процес – нехай вiн продовжуеться у нескiнченне, нехай так, що змiнилася легiтимацiя мiж двома змiстами судження або що один i той самий змiст один раз функцiонував як психiчна дiйснiсть, а iнший раз як логiчна iнстанцiя.

Одначе цей погляд i щодо iнших принципiв пiзнання усувае небезпеку самозаперечення, на яку iх наражае пiдпорядкування iх самим собi. Так само не слушно, що коли скептицизм заперечуе можливiсть iстини, сама ця гадка мусить бути неiстинною, як i те, що песимiстична думка про ницiсть всього дiйсного перетворюе сам песимiзм на ницу теорiю. Справдi-бо, фундаментальна здатнiсть нашого духу полягае в тому, щоб оцiнювати самого себе, ставити свiй власний закон над самим собою. Це е нiчим iншим, як вираженням або розширенням початкового факту [Urtatsache] самосвiдомостi. Наша душа мае не субстанцiйну еднiсть, а лише ту еднiсть, яка випливае iз взаемодii суб’екта й об’екта, на яку вона подiляе саму себе. Це не випадкова форма духу, що могла б бути й iнакшою, не змiнюючи нашоi сутi, а його вирiшальна сутнiсна форма. Мати дух означае нiщо iнше, як могти здiйсняти це внутрiшне вiдмежування, перетворювати самого себе на об’ект, мати змогу знати самого себе. Те, що немае «жодного суб’екта без об’екта i жодного об’екта без суб’екта», передусiм здiйснюеться в самiй душi, вона як знаюча [die wissende] пiдноситься над самою собою, такою, що вже знае [die gewu?te], i тодi, коли вона знову знае це знання самоi себе, ii життя принципово пробiгае в progressus in infinitum[10 - Поступ у нескiнченне (лат.).], чия вiдповiдно актуальна форма, нiби його перерiз, являе собою рух по колу: психiчний суб’ект знае себе як об’ект, а об’ект як суб’ект. Тодi як релятивiзм як принцип пiзнання прямо вiд початку засвiдчуе себе разом iз пiдпорядкуванням самому собi, яке стае згубним для стiлькох абсолютистських принципiв, вiн тiльки найчистiше виражае те, що вiн виконуе i для тих iнших принципiв: легiтимацiю духу судити про самого себе, однак щоб результат цього процесу судження, хоч би яким вiн вийшов, не робив примарним сам процес.