Вибрані твори

Усi цi напрями можна згрупувати також по-iншому, беручи за вихiдний пункт вiдношення, яке виникае мiж кожним iз них i проблемою безсмертя. Таким чином ми отримаемо три групи. Перша охоплюе напрями, з якими переконання у безсмертi не узгоджуеться; до другоi групи входять напрями, з яких безпосередньо випливае логiчний висновок про безсмертя; до третьоi групи належать напрями, якi самi собою нiчого щодо безсмертя не вирiшують.

До першоi групи треба помiстити передусiм матерiалiзм i монiзм Гекля.

Якщо, як стверджують матерiалiсти, суб’ектом психiчного життя е мозок, тодi з початком розкладання мозку припиняються будь-якi прояви, пов’язанi з його життям. Але, згiдно з монiзмом Гекля, кожна частка прасубстанцii, кожен атом етеру (бо етер е цiею прасубстанцiею) надiлений фiзичними силами й здатнiстю вiдчувати. Така складна структура, якою е структура мозку, уможливлюе розвиток цих сил до найвищого рiвня; виникае психiчне життя, яке е наслiдком взаемовпливу цих зачаткiв свiдомостi, якими е чуття кожного з етеричних атомiв. Коли вся ця структура розпадаеться, то зникають умови взаемовпливу, з якого постае психiчне життя, i внаслiдок цього воно згасае. Цей рiзновид монiзму настiльки наближений до матерiалiзму – хоча його, з огляду на iншi рiзноманiтнi твердження не слiд з ним змiшувати, – що цi два напрями доходять до тих самих висновкiв щодо безсмертя.

До цiеi самоi групи належить також напрям, який заперечуе iснування суб’екта психiчних явищ, напрям, представниками якого е Г’юм i Фехнер.

Однак тут ми стикаемося з дивним явищем, що Фехнер, не визнаючи суб’екта проявiв психiчного життя, вiрить у безсмертя i виступае на його захист iз рiдкiсним, як для сучасних природознавцiв, запалом. Вiн дотримуеться наступного погляду: оскiльки за життя психiчнi функцii чергуються, то й пiсля смертi вони так само чергуватимуться. Але, щоб не зостатися лише з припущенням про такий стан речей, аби пiдтвердити свою думку аргументами, Фехнер був змушений вiдмовитися вiд засновку, з якого вiн виходив, стверджуючи, що не iснуе суб’екта психiчних явищ. Виявившись у цьому менш послiдовним за Г’юма, який рiшуче виводив усi наслiдки зi свого переконання, Фехнер не перестав бути оригiнальним. Не бажаючи прийняти за суб’ект психiчноi активностi якусь субстанцiю, вiн зробив цим суб’ектом психiчнi явища, а саме, як вiн iх називав, психофiзичнi рухи.