Вибрані твори

Що ж означае, коли кажемо, що хтось намагаеться досягнути власного задоволення або усунення власного незадоволення? Це означае, що метою його вчинкiв е принесення собi задоволення або усунення незадоволення. Однак щоби щось могло бути метою нашоi поведiнки, ми змушенi у мить, коли вирiшимо певним чином дiяти, про це помiркувати. Справа ж бо, котроi я не усвiдомлюю, про яку не думаю, не може бути метою моiх вчинкiв, позаяк я не можу мати ii на увазi, коли починаю дiяти у певний спосiб. Запитаймо себе зараз, чи людина, яка рятуе iншого вiд смертi, або мати, яка постановила чувати над дитиною замiсть пiти на забаву, у мить прийняття рiшення справдi усвiдомлюе власне задоволення чи мiркуе про нього? У деяких випадках можливо так i е, однак чи е так завжди? Кожен визнае, що так не мусить бути, i кожен зможе це пiдтвердити взятими з власного досвiду прикладами.

Коли, наприклад, купуемо дорогiй для нас людинi подарунок, чи ж думаемо ми тодi про приемнiсть, яку вiдчуватимемо, коли подаруемо його i, тим самим, принесемо цiй особi радiсть? А позаяк у цьому разi не думаемо про власну приемнiсть, не може вона бути метою, котру ми маемо на увазi, купуючи для когось подарунок. Нашою метою в цьому та всiх схожих випадках е дарування приемностi iншому, а в наведених ранiше прикладах – порятунок чийогось життя або (як у прикладi з матiр’ю) оберiгання когось вiд шкоди тощо. Цi речi маються на увазi, коли кидаемося у воду, щоб врятувати того, хто тоне, чи вирiшуемо пiклуватися про дитину. А позаяк нашою метою не е власне задоволення, такi вчинки не можна назвати егоiстичними, навiть якщо б ми пристали на помилкове, надто широке, визначення егоiзму, прийняте в психологiчному гедонiзмi.

Погляд Ларошфуко не може тодi встояти перед силою фактiв, якi можна перевiрити на досвiдi. Просто е неправдою, що едина мета людських учинкiв – це збiльшення власного задоволення чи зменшення власного незадоволення. Існують ще й iншi численнi цiлi людських учинкiв, i навiть тодi, коли ми прагнемо збiльшення власного задоволення чи зменшення власного незадоволення, то ми не обов’язково чинимо егоiстично.

З огляду на це можна дивуватися, як теорiя Ларошфуко i колись, i сьогоднi, змогла привернути стiльки прихильникiв. Однак, по сутi, в цьому немае нiчого дивного. Парадоксальнi погляди приваблюють нас самi по собi, а своею парадоксальнiстю приглушують голос тверезоi критики.