Коханець леді Чаттерлі

Я вiддаю перевагу невимушенiй злостi над солоденькими лестощами, бо вони отруйнi; i коли я починаю говорити, що за гарний хлопець цей Клiффорд i так далi, – бiдолашному Клiффордовi можна тiльки поспiвчувати. Заради Бога, кажiть про мене капоснi речi, – тодi я знатиму, що чогось вартий. Не вдавайтесь до солоденьких лестощiв, а то менi кiнець.

– О, та я справдi гадаю, що ми гарно ставимось одне до одного, – сказав Хемонд.

– Я ж кажу тобi, ми повиннi… ми говоримо дошкульнi слова один одному та один про одного поза очi! І в цьому я гiрший за всiх.

– А я вважаю, що ти плутаеш духовне життя з критичною дiяльнiстю. Я згодний, Сократ дав критичнiй дiяльностi гарний початок, але вiн досяг навiть бiльшого, – повчально мовив Чарлз Мей. «Давнi друзi» завжди ховали пiд удаваною скромнiстю отаке пишномовство. Все це було нiби виголошеним ex cathedra[23 - З кафедри (лат.).], хоч i претендувало на невимушенiсть.

Дьюкс вiдмовився обговорювати Сократа.

– Це правда, критицизм i знання – не одне й те саме, – сказав Хемонд.

– Звiсно, нi, – пiдтакнув Беррi, смуглявий, сором’язливий хлопець, що заiхав побачитись iз Дьюксом i залишився на нiч.

Всi подивилися на нього так, нiби раптом заговорила вiслиця[24 - …нiби раптом заговорила вiслиця… – У бiблейськiй мiфологii вiслиця провидця Валаама раптом заговорила до свого господаря. Вираз використовуеться в iронiчному сенсi стосовно людини, що несподiвано заговорила.].

– Я не казав про знання… Я казав про духовне життя, – засмiявся Дьюкс. – Справжне знання виходить з усiеi нашоi особини – iз шлунка або з пенiса – тiею ж мiрою, що з мозку й розуму.

Розум може тiльки аналiзувати й рацiоналiзувати. Поставте розум i глузд заправляти над усiм iншим, i все, що вони можуть вдiяти, – це критикувати й змертвлювати усе. Бiльше вони нi на що не здатнi. Це дуже важливо. Господи, цей свiт потребуе критики щодня… вiн докритикуеться до смертi. Тому давайте жити розумним життям i уславлювати свою злiсть, i здирати завiсу з отих давнiх, струхлявiлих баечок. Але завважте: поки ми просто живемо, ми якось органiчно поеднуемося з усiм навколишнiм життям. А почавши духовне життя, ми зриваемо яблуко. Ми розриваемо зв’язок мiж яблуком та деревом, органiчний зв’язок. І якщо в нас нема нiчого, окрiм духовного життя, тодi ти сам – зiрване яблуко… ти впав з дерева. І тодi з’являеться логiчна потреба бути злим, оскiльки природна потреба зiрваного яблука – це гниття.

Клiффорд округлив очi: все це здавалося йому маячнею.