Коханець леді Чаттерлі

Але звiдки iй знати, що вона вiдчуватиме за рiк? Хiба хтось може таке знати? Як можна сказати «так», коли йдеться про довгi роки? Це маленьке «так», що вимовляеться на одному подиховi! Нащо ж зв’язувати когось цим летючим словом-метеликом? Адже воно здатне будь-якоi митi спурхнути в повiтря i зникнути разом з iншими «так» або «нi»… мов зграйка метеликiв.

– Я думаю, ти правий, Клiффорде. Менi здаеться, я згодна з тобою. Хоча життя може повернути все це в iнший бiк.

– Але поки воно не повернуло в iнший бiк, ти згодна?

– О так! Я думаю, що згодна… Правда.

Вона дивилася на коричневого спанiеля, що вискочив з бiчноi стежки i позирав на них, задерши носа, глухо, хрипко гавкаючи. Чоловiк з рушницею, що швидкою, безшумною ходою йшов за ним, заступив iм шлях з таким виглядом, нiби збирався на них напасти; та замiсть цього вiн зупинився, привiтався i повернувся до схилу. Це був усього лише новий лiсник, але вiн налякав Коннi своею несподiваною появою. В його раптовому вторгненнi iй вбачалося щось загрозливе.

Це був чоловiк у темно-зелених вельветових штанях i гетрах… вдягнений трохи старомодно, з червонуватим обличчям, рудими вусами i холодним поглядом. Вiн швидко спускався вниз.

– Мелорз! – гукнув Клiффорд.

Чоловiк, напiвобернувшись, вiдповiв ледь помiтним жестом, в якому вiдчувалася солдатська виправка.

– Ви б не могли розвернути крiсло i пiдштовхнути його? Так менi буде легше, – мовив Клiффорд.

Чоловiк одразу ж повiсив рушницю на плече i рушив до них все тiею ж незвичайно швидкою, плавною ходою – в нiй було щось таке, нiби вiн хотiв залишитись невидимим.

Вiн був досить високий, худий i мовчазний. Вiн навiть не глянув на Коннi, дивився тiльки на крiсло.

– Коннi, це новий лiсник, Мелорз. Ви ще не розмовляли з ii свiтлiстю, Мелорзе?

– Нi, сер!

Чоловiк зняв капелюха, показавши густе, майже бiляве волосся. Вiн втупився прямо в очi Коннi незворушним, спокiйним i байдужим поглядом, так, нiби хотiв розгледiти, що вона собою являе. Цим вiн змусив ii дещо засоромитись.

Вона знiчено кивнула йому, а вiн, переклавши капелюха в лiву руку, злегка вклонився, як джентльмен, але так i не промовив нi слова. Якусь мить вiн стояв нерухомо iз капелюхом у руцi.

– Але ви вже якийсь час працюете, чи не так? – звернулася до нього Коннi.

– Вiсiм мiсяцiв, мадам… Ваша свiтлiсть! – вiн спокiйно виправив себе.

– І вам тут подобаеться?

Вона дивилася йому в очi. Його очi трохи звузилися, iронiчно, навiть з легкою зухвалiстю.