Коханець леді Чаттерлі

День зовсiм згас – мале блакитне небо, що висiло впритул над туманним обрiем, затяглося хмарами, вiчко зачинилося, повiяло холодною вогкiстю. Збирався снiг. Усе було сiре, сiре! Свiт виглядав геть зношеним.

Крiсло зупинилося на початку рожевоi стежки. Клiффорд обернувся до Коннi:

– Стомилася? – спитав вiн.

– О нi! – вiдповiла вона.

Але вона була стомлена. Їi мучило неспокiйне виснаження, зневiра. Клiффорд не помiтив цього: про такi речi вiн нiколи не здогадувався. А незнайомець про це знав. Для Коннi все в цьому свiтi i в ii життi нiби зносилося на мотлох, а ii зневiра була старою, мов свiт.

Вони пiдiйшли до будинку, обминувши його ззаду, де не було сходiв. Клiффордовi вдалося переправити себе у низьке домашне крiсло на колесах: у нього були дуже сильнi, вправнi руки. Потiм Коннi переклала туди ж його мертвi ноги.

Лiсник, очiкуючи, поки його вiдпустять, уважно спостерiгав за всiм i не пропускав жодноi дрiбницi. Вiн зблiд, немов з остраху, дивлячись, як Коннi своiми руками пересувала нерухомi чоловiковi ноги до iншого крiсла, а Клiффорд у цей час повернувся назад.

Вiн виглядав злякано.

– Дякую за допомогу, Мелорзе, – недбало кинув вiн i спрямував свое крiсло в коридор, що вiв до помешкань прислуги.

– Бiльш нiчого, сер? – пролунав байдужий голос, наче увi снi.

– Нiчого, бувайте здоровi!

– На все добре, сер.

– На все добре! Це так гарно з вашого боку, що ви вкотили крiсло на отой пагорб. Сподiваюся, це було для вас не дуже важко, – мовила Коннi, дивлячись услiд лiсниковi, що виходив у дверi.

Вiн зустрiв ii погляд з таким виразом, нiби раптово прокинувся. Вiн наче знав щось про неi.

– О нi, не важко! – швидко вiдповiв вiн. І знов у його голосi забринiла протяжна тутешня вимова: – На все добре вашiй свiтлостi!

– Хто такий твiй лiсник? – спитала Коннi за ланчем.

– Мелорз. Ти його бачила, – вiдказав Клiффорд.

– Так, але звiдки вiн узявся?

– Та нiзвiдки! Вiн – тевершельський хлопець… я думаю, син шахтаря.

– А сам вiн теж був шахтарем?

– По-моему, ковалем у кар’ерi… старшим над ковалями.

Але перед вiйною вiн два роки працював лiсником… поки його не взяли до вiйська. Батько завжди був гарноi думки про нього, тому, коли вiн повернувся i знову хотiв найнятись ковалем до шахти, я взяв його назад як лiсника.

Я справдi був дуже радий його взяти… тут взагалi неможливо знайти гарного лiсника… i до того ж, потрiбна людина, що знае мiсцевих жителiв.

– А вiн одружений?

– Був.