Коханець леді Чаттерлі

Але його жiнка гуляла з… рiзними хлопцями… востанне – з шахтарем у Стакс-Гейтi, зараз вона з ним i живе.

– То вiн самотнiй?

– Бiльш-менш, так. Його мати живе в селищi… i дитина, по-моему, також.

Клiффорд подивився на Коннi своiми блiдими, трохи випуклими блакитними очима, вираз яких був наче вiдсутнiм i, хоча на перший погляд здавався навiть зосередженим, у глибинi нагадував мiдлендське повiтря – смутний, туманний морок. І цей туман нiби розповзався все далi. Тому, коли вiн втупив у Коннi свiй прискiпливий погляд, даючи iй точну, вичерпну вiдповiдь, вона вiдчула, що весь простiр його мозку перетворюеться на це туманне нiщо.

І це жахало ii. Вiн здавався iй збайдужiлим ледве не до iдiотизму.

І пiдсвiдомо вона збагнула один iз великих законiв людськоi душi: якщо вразлива душа тяжко поранена, а тiло залишилося живим, душа все одно не видужае разом iз тiлом. Їi удаване одужання е лише даниною вiдновленiй звичцi. Поволi, дуже поволi душевна рана знову дае про себе знати, немов виразка, що лише згодом завдае нестерпного болю й проникае все глибше – аж доки цiлком не пiдкорить собi душу.

І коли ми вважаемо, що одужали й забули все, страшнi наслiдки проявляються якнайгiрше.

Так сталося i з Клiффордом. Вiн вже нiби «одужав», повернувшись до Рагбi, i писав своi твори, i мав упевненiсть у життi, всупереч усьому, – здавалося, вiн забув усе й вiдновив рiвновагу. Але тепер, коли помалу-помалу збiгали роки, Коннi вiдчула, що виразка жаху й вiдчаю знов ятриться i розповзаеться углиб. На якийсь час вона нiби загоiлася, ii наче вже не iснувало.

Та поволi вона почала заявляти про себе нападами паралiзуючого жаху. Розумово Клiффорд все ще був зосередженим. Але мертвотна виразка вiд надто сильного шоку поступово заволодiвала його вразливим «я».

Й у мiру того, як це змертвiння опановувало Клiффорда, Коннi також вiдчувала на собi його владу. Внутрiшнiй жах, порожнеча, байдужiсть до всього поволi пiдкоряли собi ii душу. Коли Клiффорд був чимось захоплений, вiн ще мiг блискуче говорити i, як деколи, розпоряджатися майбутнiм: як тодi, коли в лiсi говорив iй про дитину, про нащадка Рагбi.

Але вже наступного дня цi блискучi промови нагадували мертве листя, що здiймаеться пiд поривом вiтру i розсипаеться на порох, – нiчого не варте, пiдвладне слабенькому вiтерцевi. Цi слова не були листям справжнього життя, молодим, сповненим сили, живим породженням дерева. Вони були просто купою опалих листкiв, нiкчемних та немiчних.

Таке вiдчуття переслiдувало ii усюди.