Коханець леді Чаттерлі

Лоуренс 1920-х рокiв, у пору письменницькоi зрiлостi, – найперше майстер психологiчноi прози. Джерело пiзнання «правди повсякденного» вiн бачив в емоцiйному життi людини, тому i роман для прозаiка – «прекрасний засiб розкриття мiнливоi райдуги наших стосункiв». Лоуренс вважав роман гнучкою й динамiчною формою, в якiй важить «жива енергiя оповiдi», а вiдтак прiоритетними е не дидактичнi авторськi судження, а вiдтворення голосiв самих персонажiв. Характер для цього прозаiка – найважливiша категорiя романноi поетики, й тому настiльки вiдточене метафоричне визначення Лоуренсом цього художнього поняття: автор порiвнюе його з «полум’ям, що палае яскраво чи тьмянiе, стае блакитним, жовтiе або червонiе, пiднiмаеться чи опадае пiд тиском обставин i потоками долi, безперервно змiнюеться, але зберiгае свою цiлiснiсть».

Конструктивною у сприйняттi прози Лоуренса е також iнша виразна формула художнього характеру: «…не варто шукати в моему романi старе, стабiльне ego… Існуе iнше ego, в залежностi вiд функцiй якого iндивiд стае невпiзнаваним, проходить ряд алотропiчних станiв; щоб знайти iх, треба мати вiдчуття глибшi, нiж тi, що ми маемо.

Не шукайте розвитку роману, слiдуючи за лiнiями певних характерiв; характери пiдпорядкованi iншiй ритмiчнiй формi.» Безумовно, це твердження спрямовуе читачiв до пiдсвiдомого первня особистостi, i хоч уся лiтература доби модернiзму експериментуе з тим поняттям, Лоуренс обирае власний шлях до першооснов iндивiдуального досвiду.

Концепцiя характеру Д. Г. Лоуренса заснована на його теорii «голосу кровi». «Моя велика релiгiя, – твердив письменник, – вiра у плоть та кров, у те, що вони могутнiшi за iнтелект. Наш розум здатний помилятися, а те, що промовляе наша кров, – завжди правда. Менi здаеться, що тiло людини пiдвладне полум’ю, що схоже на полум’я свiчки, а розум – це лише вiдблиск, що свiтить на все навколишне. Мене мало тривожить реальне, народжене розумом, мене захоплюе таемниця вiчно палаючого полум’я».

Вiдомий французький критик Гастон Башляр, аналiзуючи феноменологiчне значення образiв стихiй, зв’язок «матерiальноi» уяви зi словом, назвав Д. Г. Лоуренса «поетом землi». Однак «словесна уява» Лоуренса не менше орiентована на константи свiтлоносноi естетики. Через вплив солярних мiфiв у власному мiфотвореннi письменник зберiгав животворний символ полум’я/свiтла як провiдний мотив прози.