Філософія свободи / Философия свободы

Бо цi нiбито маргiнальнi простаки читали поему в оригiналi, знають смак золотоi латини i тому можуть оцiнити результат опускання римськоi героiки в низову повсякденну культуру свого нацiонального буття. Переповiдач продовжуе з дуже серйозним виглядом; мiсцями, коли вiн говорить про мужнiсть i вiдданiсть батькiвщинi своiх землякiв чи то пак Енеевого мандрiвного воiнства, вiн i справдi серйозний.

В результатi поема Котляревського начебто втрачае цiльнiсть, наявну у етногонiчнiй героiчнiй легендi римлян. Смiхове начало знiмае сюжетно-змiстову напруженiсть, все розпадаеться на окремi картини, поеднанi лише темою мандрiв.

Та й мандри втрачають той рацiонально-повчальний характер, який вони мають в численних модифiкацiях сюжету блудного сина. Згiдно з естетикою карнавалу, смiховий простiр неорганiзований, це – свiт хаосу, що протистоiть звичному порядку, свiт «навиворiт». Сукупнiсть картин, мальованих «Енеiдою» Котляревського, швидше нагадуе яскравий лiтнiй ярмарок де-небудь в Ізюмi чи Сорочинцях (пригадаемо, що в «Ізюмському ярмарку» у гетьмана Розумовського актори говорили теж не по-нашому – правда, не латиною, а по-французьки). Ми бачимо i тих «троянцiв»:

Педька, Терешка, Шелiфона,

Панька, Охрiма i Харка,

Леська, Олешка i Сiзьона,

Пархома, Іська i Феська,

Стецька, Ониська, Опанаса,

Свирида, Лазаря, Тараса,

Були Денис, Остап, Овсiй

І всi троянцi, що втопились,

Як на човнах з ним волочились,

Тут був Вернигора Мусiй.

Жидiвська школа завелася,

Великий крик всi пiдняли,

І реготня де не взялася,

Тут всяку всячину верзли;

Згадали чорт знае колишне,

Балакали уже i лишне,

І сам Еней тут розходивсь…

Отаким «великим криком» i «реготнею» обернулося наше спiлкування з предками, завдяки великому Переповiдачевi, що так майстерно зiграв простачка в тому яскравому ярмарковому театрi, яким стала грiзна римська легенда, спущена з лiтературних латинських небес на лiтературну полтавську землю.

На мiсце вимiряноi гекзаметрами класичноi i класицистськоi цiльностi прийшов все-таки не хаос – прийшла якась внутрiшня цiльнiсть «низового» життя, пронизаного вiдчуттям свободи.

«Енеiду» Котляревського можна по-рiзному читати i вiдповiдно по-рiзному видавати. Прекрасне видання 1969 року (видавництво «Днiпро») супроводжувалося коментарями i iлюстроване великим украiнським художником Д. Базилевичем. Це видання грунтуеться на найдавнiшому харкiвському виданнi 1842 року.