Одна хвилина для нісенітниць

***

Якось Намiсник, полишивши свою поважну резиденцiю, прибув до Майстра з вимогою, аби той узявся навчати його.

– Чого саме маю тебе навчати? – запитав Майстер.

– Мудростi, – такою була вiдповiдь.

– Ах, друже мiй. Я б залюбки, якби не одна суттева перепона.

– Яка саме?

– Мудростi не навчають.

– Тож я нiчому не зможу навчитися тут?

– Мудростi можна навчитися. Але iй неможливо навчати.

***

Кiлька Майстрових учнiв вирушили в турпохiд на високу, вкриту снiгом гору.

Повсюди панувала майже космiчна тиша. Їм стало цiкаво з’ясувати, чи е тут бодай якiсь звуки нiчноi пори. Отож, натиснувши кнопку «ЗАПИС» на магнiтофонi, вони залишили магнiтофон бiля входу в намет, в якому вляглися спати, а самi поснули.

Повернувшись до монастиря, вони включили магнiтофон – жодного звуку на плiвцi. Абсолютна, Незаймана Тиша.

Раптом Майстер, котрий до того мовчки слухав запис, перервав мовчанку словами:

– Ви чуете це?

– Що саме?

– Гармонiю галактик у русi.

Учнi тiльки перезирнулися, зачудованi його словами.

***

Прив’язанiсть спотворюе наше сприйняття – це була постiйна тема Майстрових бесiд.

Учням якось випала нагода отримати iдеальний приклад цього, коли вони почули, як Майстер запитав у однiеi матерi:

– Як поживае твоя дочка?

– Моя дорогенька доня? Як iй пощастило! Вона мае такого чудового чоловiка! Вiн купив iй автiвку, не вiдмовляе в будь-яких дорогоцiнних прикрасах, яких тiльки забажае, оточив прислугою.

Подае iй снiданок у лiжко, i вона нiжиться в лiжку аж до обiду. Яка тiльки благородна людина ii чоловiк!

– А ваш син?

– О, бiдаха! Той одружився на справжнiй вiдьмi! Машину iй купив, осипае дорогоцiнними прикрасами, найняв цiлу армiю служниць. А вона – до обiду валяеться у лiжку! Навiть не встане, щоб приготувати чоловiковi снiданок!

***

У монастирi тiльки й розмов було, що про одного релiгiйного чоловiка, який змарнував свое життя в результатi спроби самогубства.

При тому, що нiхто в монастирi не висловлювався схвально про вчинок цього чоловiка, дехто казав, що захоплюеться його вiрою.

– Вiрою? – спитав Майстер.

– Авжеж, вiн мав смiливiсть вчинити згiдно зi своiми переконаннями, чи не так?

– Це був учинок фанатика, а не вiруючого. Вiра вимагае вiд людини куди бiльшоi смiливостi: переоцiнити власнi переконання й вiдкинути iх, якщо вони не вiдповiдають фактам.