Теологічно-політичний трактат

Ісая вчить щонайяснiше, що божественний Закон, який прийнято як абсолютний, означае той унiверсальний закон, який полягае в iстинному способi життя, а не в релiгiйних обрядах.

Справдi, у главi 1:10 пророк закликае свiй народ вислухати вiд нього божественний Закон. Із нього вiн спочатку виключае всi роди жертвоприношень i всi свята, а потiм навчае самого Закону (дивись вiршi 16, 17) i викладае його коротко, а саме: в чистотi духу, благочестя (virtutis) або в набуттi доброчестя, i, нарештi, у виявi допомоги вбогому.

Не менш чiтке свiдчення мiститься i в Псалмi 40 (вiршi 7, 9). Тут Псалмоспiвець звертаеться до Бога: «Жертви й приношення ти не схотiв, ти розкрив менi вуха, цiлопалення й жертви покутноi ти не жадав… Твою волю чинити, мiй Боже, я хочу, i Закон твiй – у мене в серцi». Отож вiн називае Божим Законом тiльки той закон, який написаний у серцi або в душi. Вiн виключае з нього релiгiйнi обряди, бо вони добрi не за своею природою, а тiльки внаслiдок установлення, i, таким чином, вони не записанi в душах. Крiм того, е ще iншi мiсця в Письмi, якi засвiдчують те саме. Але достатньо i цих двох, наведених мною. А що релiгiйнi обряди анiтрохи не сприяють блаженству, але стосуються тiльки тимчасового добробуту держави, – це так само ясно iз самого Письма. Воно за релiгiйнi обряди обiцяе лише вигоди й тiлеснi задоволення, блаженство (beatitudo) ж – тiльки за унiверсальний божественний Закон. Адже у п’яти книгах, званих зазвичай Мойсеевими, нiчого iншого, як ми вище сказали, не обiцяно, крiм цього тимчасового щастя (felicitas), тобто почестей чи слави, перемог, багатств, задоволень i здоров’я, i хоч тi п’ять книг, крiм релiгiйних обрядiв, мiстять у собi багато моральних приписiв, однак останнi не викладаються у «П’ятикнижжi» як моральнi правила, спiльнi для всiх людей, але як заповiдi, вельми пристосованi до розумiння i характеру тiльки гебрейського народу, тому вони передбачають користь лише одноi держави. Наприклад, Мойсей не вчить юдеiв не вбивати i не красти, як учитель i пророк, але наказуе це як законодавець i володар. Вiн-бо не пiдкрiплюе правил доказами розуму, але приеднуе до наказiв покару, котра, як досвiд достатньо потвердив, може й повинна змiнюватися, зважаючи на вродженi особливостi (ingenium) кожного народу.