Ідеологія

Украiнськi iдеi, властиво, е до прийняття для будь-якоi «дiйсно поступовоi людини в Росii», для «дiйсно державно мислячих» груп, спершу – царських, а потiм – комунiстичних.[137 - Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4.]

У таких обставинах було б злочином «поглублювати нацiональний антагонiзм, шукати принципового виправдання шовiнiзму».[138 - Салiковський О. i Салiковський В. // Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4 i 9.] Точка зору, що базувалася на засадах обов’язкового конфлiкту обох iдей, тодiшнiм мiщанським украiнством вiдкидалася принципово, вважалася помилковою та шкiдливою.

Думки, що украiнство «мае свого ворога майже в усьому полiтично активному росiйському суспiльствi», таврувалися як зрада украiнськоi справи, що шкодила ii правильному розвитку.[139 - Салiковський О. i Салiковський В. // Укр. жизнь, 1913. – Ч. 4 i 9.]

Оскiльки чужа була такому украiнству психологiя непримиримоi активностi, найлiпше демонструе спосiб, яким вони опростачили Шевченка. Революцiйностi його творчостi нiхто не заперечить.

І ось в iнтерпретацii провiдникiв украiнства XX столiття, «здебiльшого не з помстою (борнею. – Д. Д.), а з милосердям еднаеться правда Шевченка». Пристосований до духового рiвня гуманного семiнариста, «лагiдною iстотою з масляничною гiлкою всепрощення»[140 - Єфремов С. Історiя украiнського письменства. – С. 265.] являеться нам Шевченко, як тi мефодiiвцi, котрi хотiли «ворогiв тисячолiтнiх» обiйняти. Вороже за його революцiйнiсть вiдноситься до Шевченка й угодово-державницька полiтика. Для украiнського радянства (вiд киiвськоi, чикаленкiвськоi Ради, 1905–1917 рр.) не боротьбу мало зустрiти украiнство з боку своiх супротивникiв, а лише привiтання. Розумiючи нацiональнiсть як тiльки культурно-племiнну еднiсть, радянцi не могли знайти «в усiй всесвiтнiй iсторii… жодного прикладу, де… боротьба мiж народами базувалась би виключно на тiм, що вони належали до рiзних нацiональностей».[141 - Укр. вестнiк. – 1906. – Ч. 5.] Мiж украiнською нацiею-господарем та ii паразитом (Росiею) могла бути нацiональна «пiкiровка», але про «нацiональне порiзнення або антипатiю… не могло бути й мови». Украiнська справа була справою суто культурною, отже, вимагала культурних способiв свого розв’язання. «Кожен скаже, що коли учитель i школа говорять не однiею мовою, то це абсурд»,[142 - Єфремов С. // За рiк 1912. – С. 176.] так само, коли суддя не розумiе пiдсудного.