Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Темнiе прошва дiвочих слiдiв на сивiй росi. Дiвчина промовляе, обдивляючи вербовi кущi, за якими принишк сивоголовий Левко.

Водо моя, красо моя,

Умивай мене, не минай мене,

Водо моя весняная,

На красу, на здоров’я!

Коли Левко тихенько пiдкрався ззаду, коли торкнувся вузьких дiвочих рамен, до нього повернула обличчя не молода красуня з ледь окресленими шнурками брiв, а стара Параска – мати його дванадцяти дiтей, живих i вже покiйникiв, сива жiнка з висушеним, вигорьованим обличчям.

Сторопiв Левко. І сам вiн був старий i сивий, i сива Параска несла воду на коромислi – у вiдрах погойдувались серед опалих рожевих пелюстин вогнянi, нiби налитi жаром, яблука. Вона опускалась все нижче й нижче, вiддалялася не по вранiшнiй росi, а по опалому пiдгорiлому листопаду, розриваючи ногами – репаними i чорними – бiлi лоскотливi павутинки бабиного лiта.

І Левко запитав ii:

– Ти i туди мою воду носиш?

А вона все кликала його за собою, аж поки зовсiм не щезла з очей: чи то зникла за чорним пагорком, чи то в землю увiйшла…

Потрiбна домовина

– Дайте дощок на домовину! Дайте дощок на домовину! А де ж менi iх узяти? Ось люди будуються, iм справдi лiс до зарiзу потрiбен: чи то дверi збити, чи то пiд руберойд – вiдомо, строiтельна гарячка.

А цьому – на домовину.

Цигарка сховалася в кутику веселих, насмiшкуватих уст – головi колгоспу нiяк не випадае серйозно поговорити з цим перекiрливим, норовистим старим. Джмелем дзижчить електробритва, кричить невиспаним голосом агроном за дверима.

Голова пильно вдивляеться у свое вишугане, забронзовiле на польових вiтрах лице. Дiд сидить тихо, як мокрий цвiркун.

– Гадаеш, привiз би син отакого бiлого джмеля – i дощок не канючив би.

– Ну, черкнiть наряд, менi великоi труни не требуеться: хай велику Оксентiй домагаеться.

– Чого б то?

– Вiн же бригадир, йому по ранжиру записано вмерти у бригадирськiй – розмiрами бiльшiй i з червоним сатином.

Голова на хвилю одiрвався вiд люстра, виглянув у вiкно, поплескав старого по плечу, а бiлий джмiль з чорною глянцюватою мордочкою дзижчав без догляду на бухгалтерськiй книзi.

– Слухай, Левко! Вже вкотре береш ти колгоспнi дошки, а потiм розбиваеш труну то на ворота, то на корито…

– Яке там корито, в мене ж i пiдсвинка нема.

– А бабi Горпинi позаторiк ти зробив корито з яких дощечок? Усе село животи надривало.

– По сурйозностi, було дiло.