Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Бiлий пахучий острiвець утворюеться коло ясел…

Дiд над селом – вiн устигае тримати в полi зору i купу дощок, i старанно виробляти солом’яний верх вiвцеферми, остуджуючи на верховому вiтрi посипане гарячими краплинами чоло. Розiбраний дах iз оголеними, покритими плiснявою кроквами нагадуе хребет якогось допотопного чудовища.

Іще одна машина з дошками пiд’iхала до ясел, з кабiни вийшов суворий бронзоволиций мужчина з гранчастою палицею з акацii – бригадир Оксентiй. І знову два пiдлiтки почали скидати дошки на купу, i при кожному падiннi дошки вихователька з дiтьми поблизу присiдала вiд удаваного страху.

Левко злазить по драбинi повiльно, щабель за щаблем, i не зводить погляду з бригадира, нiби заворожуе його впертим i непокiрним поглядом, в якому колотяться всi бiсики сiмдесятилiтнього походження. Потiм витягуе iз засмальцьованоi кишенi старенький шматок люстерка, напiвполаманий алюмiнiевий гребiнець i, вдивляючись, бiльше для годиться, старанно розчiсуе своi бiлi патли, заколошмаченi горiшнiм вiтром, бiлi вуса, борiдку, попльовуючи на гребiнець i пригладжуючи твердими цупкуватими пальцями срiбну окрасу, готовий витерпiти весь мовчазний бригадирський кпин, щоб якось тихенько напiвпридобрити, напiвзаiнтригувати цього саме так потрiбного чоловiка – без нього ж, бач, хоч по бiлому свiтi не ходи.

Дiд вичiкувально дивиться на бригадира, але бронзоволиций чоловiк постукуе гранчастою палицею по дошках, знiмае чорний запорошений картуз, провiтрюе свою лисину i заперечливо хитае головою.

– Тьфу. – Левко плюе собi пiд ноги спересердя i вiдходить вiд дощок – вони так дзвiнко падали одна на одну.

Левко розсердився. Вiн пiдкочуе штани, щоб ногам вiльнiше на повiтрi дихалося, i знову вилазить на дах, мiцно ставлячи твердi босi ноги на круглi щаблi драбини. Вiн кричить чи то про себе, чи то на Оксентiя:

– Я, може, одробив уже свiй вiк, а вiн зi мною говорити не хоче.

Бачиш, ось хата до хати тулиться. А хто вшивав? Зайди в хату, одхили завiски на миснику – миски, полумиски, горшки, кухлi, глечики… А чия робота? Оцього дурня, якому дощок на домовину не дають! Пiсля мене хоч горшки лишаться, а що ти залишиш на землi – матюкiв своiх не забереш!

Дiд украй виповнився соромом: i навiщо вiн так розкрився перед якимось Оксентiем, а той, сучий син, не розумiе його невисловленоi гiркоти.