Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Не кажучи й слова, один iз них бере з Левкових слухняних рук вiдро, пiдносить тому, що iз забинтованою шиею, – краплi води, цiлi струменi води ллються йому на чоботи. Потiм сам, пiдтримуючи вiдро за вуха, виливае в себе, справдi виливае, а не п’е. Менший, просвiтлiвши, синюватими, припорошеними губами шепоче:

– Спасибi, дядьку.

– Хлопцi, з вами случаем Андрiя Сердюка нема? Чи Василя?

– Нема, дядьку, нема. Сердюкiв нема.

Левко ледве дихав, знову кидав вiдро в криницю, притримуючи корбу мокруватими долонями, знову пiдходили люди цiлими взводами, i нiхто не проходив мимо – казанки i баклаги ставали холодними.

– Ти, папашо, наш водочерпiй. Крути, крути!

І вiн крутив.

Ще сипались парашути над лiсом, кричали: «Десант! Десант!» Один iз червоноармiйцiв обдав кулемет водою, i той вдячно запарував.

Звiдусiль гримiла стрiлянина, десь поруч вибухнула хата, лелека з одним палаючим крилом стогнав у небi, шипiли кулi в мокрому пiску.

Шофер-чуваш, весь бiлий, перехрещений бинтами, вискочив з легковика, кинувся до криницi й з докором звертаеться до дiда:

– Як же це так, папашо? Води ж то нема, сама пiщана каша.

Вiн намагаеться напитися з Левкового вiдра, шпурнувши свое шоферське, погнуте, але сердито спльовуе.

– Невже криницю випили?!

Винищувач iз чорними хрестами на бриючому польотi пронiсся над вуличкою, прикувавши до землi все живе. І впав чуваш, судорожно хапаючись забинтованою рукою за цямрину криницi. Левко також iнстинктивно впав на землю пiд зруб. Куля навскiс пробила вiдро з брудною водою – з отвору вигинався чорний струмiнь i заливав бинти на грудях, на руцi чуваша, i, видихаючись, пiщана каша залишалася тiльки на днi – струмiнь ударився в долоню вмираючого.

На темному озерцi долонi забiлiли хмарки, спалахи зенiток i блискавкою спалахнуло сонце – тiльки на мить, потiм рука в останнiй агонii стиснулася, чорнi струменi пройшли через пальцi, щезаючи в пiску.

І все це – i вбитий чуваш, i небо в бруднiй долонi, i принишклий за цямриною дiд, i пiд кущами пораненi, зенiтки в кущах лози – вiдбивалося у божевiльних вiд нерозумiння свiту очах шестилiтнього Івася, який прибiг до батька…

Найдовшi лiтнi ночi

Левко нишпорив за фотографiями синiв, виймаючи з-за кожноi по листу, здув з них порох, узяв пачку поштового паперу, олiвець, вийшов з хати.

Вчитель Скрекотень сидiв на бiлiй акацii, прив’язуючи древко антени до стовбура, i Левко вирiшив його не турбувати – чоловiк зайнятий важливою справою.