Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Звiдси i рiзнi псевдогалюцинацii. Ну от… Сниться менi якось, що йде моя «Блакитна троянда» на сценi i головну роль граю я сама (хай мене Бог боронить). Акт перший. Антракт. Другий. Третiй. Четвертий. Публiки не чути. Врештi фiнал. На сценi чогось темнiе, завiси не спускають. Я врештi, хоч се менi по ролi не полагаеться, питаю: «Чому не спускають завiси?» Хтось вiдповiдае саркастичним тоном: «Бо нема перед ким!» Я дивлюсь: у партерi – Аравiйська пустеля, порожнi ложi чорно позiхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути.

Моя драма провалилася з дзвiнким мовчанням!.. І я в розпачi кричу: «Свисток, усе царство за свисток!» Розумiете, Сергiю Костянтиновичу, уже не оплески, а хоч свисток!.. Але i сей мiй розпачливий поклик зостаеться гласом вопiющого в пустелi…

Ти мовчав. А шлях був крутий i битий. Лишились унизу ряснi кучерявi сади-виноградники.

Пропали лаври i пишнi магнолii. Минулися розкiшнi намети платанiв. Бовванiв здалеку останнiй кипарис, густо повитий плющем.

– Нашi земляки, – показав Ти на бiлi берези, що яснiли серед яворiв i темних дубiв.

Фаетон пiдiймався все вище i вище. Тiльки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозi, потiм не стало жодноi рослини живоi.

Крейда, пiсок. Над шляхом нависло неплiдне та голе камiння – червонясте, сiре. Сухо, нiде нi билини – усе задавило камiння. Сонце палить крейду. Вiтер порох здiймае, задуха.

– Се наче дорога в Нiрвану.

І раптом Твiй поклик – ми на вершинi.

– Saxifraga.

– Ломикамiнь, – повторюю я.

На шпилi, на гострому сiрому каменi, горить вогонь великоi пломiнкоi квiтки – краплi роси блищать на днi свiжих пелюсток.

– Я шаную ii, Сергiю, бiльше од пишного лавра. Ломикамiнь – це моя квiтка, квiтка таких поетiв, як я… Та як менi соромно «тiльки писати» в той час, як люди «живуть i гинуть», як менi прикро, що моя робота така безпечна. І дiтись вiд себе я не можу.

Ти заквiтчав мою голову ломикаменем i поцiлував у чоло, як малу дитину. В мене сльози вже пiдкочувалися до горла, коли заплакав Ти.

– Ах, ще ся вiчна комедiя перед самим собою, сей страх «сентиментальностi», «бабства», як се безглуздо! Давнi героi плакали не соромлячись i, проте, були справжнiми, щирими героями. А ми? Тiльки над сльозами i маемо владу, бiльше нi над чим…

Я не могла всього зрозумiти, що творилося в Твоiй душi, але вона не була нiколи такою близькою до мене, як тодi, i водночас такою далекою, як отам, на Ай-Петрi. Стояли в тiнi скелi змученi конi.