Проект «Україна». Австрійська Галичина

Австрiйська iмперiя «згори» почала перетворюватися на федералiстичну державу, у якiй найлегiтимнiшими представницькими органами влади були становi ландтаги. Вони формували склад нижньоi палати Державноi ради – Палати панiв, яка у законотворчому вiдношеннi привалювала, що сприймалося нацiональними елiтами як порушення права справедливостi. Конституцiйний закон про iмперське представництво вiд 26 лютого 1861 р. розмежовував компетенцiю мiж Державною радою та усiма ландтагами унiфiковано. Дотримання представницькими органами влади вiдповiдних сфер компетенцiй контролював iмперський уряд шляхом самостiйного розроблення та подання на розгляд депутатiв власних законодавчих iнiцiатив, а також експертноi оцiнки вже ухвалених законопроектiв, що було передумовою представлення iх до санкцii iмператора.

За умов розпуску чи бездiяльностi представницьких органiв влади уряд мав право тимчасово та обмежено виконувати законодавчi функцii. У полiтичнiй системi мiнiстерства залишалися найвпливовiшим гравцями, оскiльки iм ще й пiдпорядковувались крайовi управлiнськi вертикалi, якi реалiзовували виконавчу владу на мiсцях. У цiй ситуацii нацiональнi елiти, як наприклад, угорцi, поляки, чехи, iталiйцi, румуни, з метою збереження своеi «нацiонально-iсторичноi iндивiдуальностi» у федеративнiй державi з засиллям нiмецького управлiнського елементу прагнули розширити повноваження ландтагiв, обмежити втручання iмперського уряду у процес формування крайовоi полiтики, пiдпорядкувати намiсництва ландтагам. Полiтику уряду вони критикували за надмiрну централiзацiю влади та вимагали, навпаки, децентралiзацii у формi деволюцii, тобто передачi повноважень з центру на крайовий рiвень для самостiйного вирiшення питань внутрiшнього самоуправлiння. Отже, на першому етапi (1861–1865) Галицьку автономiю, за визначенням, можна охарактеризувати, як територiальну автономiю полiтичного (державного, законодавчого) типу, яка охоплювала рiзнорiднi територii – Галичину та Кракiв або ж Галичину, Кракiв та Захiдну Галичину. До 1866 р. у австрiйському законодавствi термiн «Галичина» (нiм. – Galizien) вживався для означення територii Королiвства Галичини та Володимирii (Схiдноi Галичини), а Кракiв – для Великого Кракiвського герцогства (Захiдноi Галичини). Або в окремих випадках деталiзовано: Захiдна Галичина – для польських територiй, приеднаних на рубежi XVIII – ХІХ ст., т. зв. Новоi Галичини (дистрикти Вадовiце, Тарнув, Сонч), а Кракiв – для Кракiвського князiвства, приеднаного 1846 р.