Казки

Всi вони вийшли з землi перший раз i нiхто не мiг сказати паростку з зернятка якоi рослини вiн росте. Паросток вирiшив чекати слушного часу, аби у когось розпитати про себе.

Минуло небагато днiв. Травички, кущi укрiпилися. Вже не так прогиналися пiд вiтром. Певнiше почав вiдчувати себе i пагiнець. На верхнiй частинi паростка виросла кулька. Потiм вона розкрилася i всi побачили квiтку з яскраво жовтими багато численними м’якими пелюстками.

– Ой, яка ви гарна! – шанобливо казали пагiнцi трав, шо росли поруч – Ви – окраса нашоi галявинки!

Паростку було приемно це чути i вiн гордо витягнувся назустрiч ранiшньому сонечку.

– Оце вже дiйсно настала весна! Кре-ке-ке! – пострекотала сорока, яка присiла вiдпочити на гiлячку дерева, що росло поруч. – Кульбабко, доброго ранку!

Паросток спочатку не зрозумiв, що звертаються саме до нього, але коли до цього привiтання приедналися iншi травички, то зрозумiв, що звати його кульбабкою i у нього е право бути пошанованим через жовтогарячу корону на головi.

Так! Вiн – кульбабка, якщо так думають iншi. Адже приемно бути у центрi уваги, якщо ти такий один!

Цiлий день тiшилася кульбабка своею значимiстю i неповторнiстю, бо не бачила навколо себе подiбних.

Та сталося не так, як бажалося! Наступного дня тi паростки, яких кульбабка вважала за травички, розкрили своi кульки i вся галявина засiяла безлiччю кульбабок. З зеленоi вона стала жовтою. Тепер травички шанували не тiльки нашу кульбабку, але i iнших.

Налетiли джмелi i починали пити солодкий нектар з цих квiтiв.

З’явились дiвчатка, якi почали зривати кульбабки i плести, а потiм надiвати собi на голову вiночки з кульбабок. Та Бог зберiг нашу кульбабку i вона залишилася далi рости i дозрiвати на рiднiй iй галявинцi.

– Я ще раз вiтаю тебе, кульбабко! Кре-ке-ке! – знову пострекотала сорока – яка пролiтала над галявиною – у тебе сьогоднi справжня королiвська корона!

Кульбабка ще не знала, що замiсть жовтогарячоi корони, вже мала бiлий пух з дрiбними зернятками на кiнцi кожноi пушинки.

Але вона була вдячна за увагу до неi такоi вiдомоi пташки, як сорока.

Недовго гордувала кульбабка новою короною. Одного разу подув сильний вiтер i кульбабка побачила, як з ii голови по однiй зриваються пушинки i розлiтаються урiзнобiч.

– Ой. Що це таке! – злякано промовила кульбабка. – я мала такий пишний i гарний головний убiр, а ось-ось зовсiм стану лисою! Що ж це за нещастя? За що менi таке?

– Радiй, а не плач з того! – вiдповiв горобчик.