Їжа. Італійське щастя

Англiець Блек, за професiею риботорговець, знае всi ринки й рибальськi гаванi краiни, i вiн угледiв i змалював стiльки яскравих деталей кулiнарноi панорами, що без його спостережень гастрономiчне дослiдження Італii повним бути не може. Я з радiстю вiдтворюю також багато унiкальних матерiалiв, зiбраних Фiлiппо Чеккареллi у монографii «Шлунок Республiки».

Я не оминула також старовиннi збiрки рецептiв, першi компендiуми iталiйськоi гастрономii: книжки Джованнi Баттiсти Крiшi «Свiточ придворних людей», Антонiо Латiнi «Сучасний стольник, або Про устрiй трапез».

Ми наново пройдемо разом iз читачем славнi iсторично-гастрономiчнi маршрути таких знавцiв Італii та ii кулiнарних родовищ, як нiмецький журналiст Ганс Барт, автор книжки «Культурно-iсторична подорож iталiйськими остерiями вiд Верони до Капрi», як Паоло Монеллi, що змалював свiй рейд 1935 року i видав пiд заголовком «Мандрiвний ненажера», i як чудовий прозаiк Марiо Солдатi, що обезсмертив пiвнiч Італii у своiй «Подорожi долиною По» 1957 року. Ми з цiкавiстю познайомимося з враженнями одного з найгладкiших в Італii людей – Едоардо Распеллi, автора компендiуму «В Італii люблять попоiсти. Вимогливий мандрiвник». Ми уважно прочитаемо разом книжки-довiдники померлого в 2004 роцi енциклопедичного знавця iжi та вин Луiджi Веронеллi, автора монографii «У пошуках забутих страв».

І, природно, ми процитуемо та обмiркуемо iдеi i думки, що вже багато рокiв наповнюють численнi есе Давiде Паолiнi i тi, що тепер зустрiчаемо у ресторанних нарисах Камiлли Барезанi (i те й iнше – колонки в недiльному додатку до мiланськоi газети «Іль соле 24 оре»).

Йдучи в ногу з останнiми вiяннями кулiнарноi iдеологii, я використовувала для роботи перелiки та описи продуктiв, що перебувають пiд особливим захистом Кулiнарноi асоцiацii «Слоу Фуд» («L’Italia dei presidi. Guida dei prodotti da salvare»).

Що ж до власних моiх фольклорно-кулiнарних експедицiй, цiннi матерiали з iсторii побуту та харчування я мала щастя збирати упродовж багатьох лiтнiх сезонiв на фермi Джо Батти Бруццоне «Черрето» в Лiгурii, детально обговорюючи з ii вченим i дiяльним господарем i лiсове господарство, i розведення олив, i кулiнарнi процеси, i спецстрави рiзних мiсцевостей Італii.

Радiю з нагоди висловити йому за це безмежну подяку.

Дякую Людмилi Улицькiй, яка в тому ж маетку «Черрето», подiляючи зi мною кулiнарнi та краiнознавчi радощi, прочитала перший варiант цiеi книги i порадила перекомпонувати ii, зробити з монографii есе-путiвник.