Дилогія. Серед темної ночі

На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого…

Тодi почав розказувати Роман, як вiн жив у городi – спершу в солдатах, а тодi на службi в палатi; тiльки вiн уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був «таким служащим, што, знаеш, надзираеть за изданiем».

Тодi збалакались за мужикiв, i писар iх лаяв, що народ став неслухняний i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годовоi плати, треба писаревi i за кожну роботу – чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що – окремо заплатити… а мужик коли й скаже, що принесе мiрку картоплi, то пришле тiльки пiвмiрки, i отак усе…

Гомонiли довгенько, аж поки писар сказав:

– Ну, знаеш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства!

Роман тому був дуже радий.

Вже виходячи, стрiли на порозi врядника Івана Іллiча, трохи старiшого за iх обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем борiдкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обiдати. Цей хоч i пообiдав, та не мав зараз чого робити, то пiшов.

Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-мiщанському, з стiльцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднiвну хату, з яснофарбованими малюнками пiд склом по стiнах. Видко було, що добродiй Копаниця даремне звав «так собi постороннiй доход» «не значительно большим». Гостей стрiла писарка – молода, обгодована i свiжа молодиця-моргуха.

– Улясю, – сказав весело писар, – давай нам обiдать, та ще й швидко! Та ще й доброго!

– Буде й добре, буде й швидко! – смiючися привiтно, вiдказала молодиця i побiгла в пекарню.

Незабаром справдi сидiли за столом. Писар витяг з кишенi пляшку горiлки i поставив на стiл.

– Доброхотное даянiе? – спитав, пiдморгнувши, врядник.

– З капосного Омелька, – вiдказав господар, – нада було б больш, та вже хай буде й стольки.

– Всяко даямiе благо, а надолужити можна не тепер, то в четвер, – порадив урядник.

– Істинноi – згодився писар.

Випили но чарцi, i хазяйка чарочку хильнула, i тiльки взялись до борщу, аж у сiнях щось затупотiло.

– А чи дома хазяiн? – почувся звiдти товстий голос.

– А, Михайло Григорович? – Сказав писар. – Ідiть! – Ідiть! Дома! – І вiн одчинив дверi.

У свiтлицю ввiйшов невисокий, але товстий рудий чоловiк, убраний у гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. Хазяi почапли садовити його за стiл.