Дилогія. Серед темної ночі

Роман… вiн чудний якийсь… не подобалося Зiньковi, що вiн так величаеться i язик ламае… А про те, мабуть, вiн багато бачив, багато знае. Бо й справдi – по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, вiн зможе розказати Зiньковi про таке, чого Зiнько сам не здолiе розiбрати. Треба з ним поговорити… Не сьогоднi, бо сьогоднi, мабуть, вiн iще не скоро з вулицi вернеться, а колись…

Небо давно вже сяло над землею своiми зоряними шатами, а Зiнько все не спав. Дума за думою снувалася в головi, iшли одна по однiй, як хвиля за хвилею… По хатах давно вже сплять, затихли вже й дiвчата, й парубки на вулицi… i дерева дрiмали, схилившись над ним, i дрiмала зелена трава i ввi снi лоскотала йому обличчя, як вiн доторкався до неi, ворушачись… А високе й глибоке-глибоке небо жахтiло й тремтiло живим свiтом, i зорi здавалися великими й розумними очима блискучими… Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зiньковi в душу, подивитися, що там е.

Дивляться такими великими-великими очима… Як у Левантини… тодi, як вона спiвае сумноi пiснi… Вона дивиться й спiвае… i любо, любо стае… i хиляться вiти… i всмiхаються зорi…

І Зiнько заснув пiд Левантинин спiв, не знаючи, що Левантина справдi вийшла в свiй садок i спiвала, приваблена сяевом безкрайого неба, напоена солодкими пахощами чарiвноi ночi – тихоi, як сон маленькоi дитини, ласкавоi, як погляд матерi…

II

Другого дня Роман устав пiзно.

У його болiла голова, бо вчора таки добре випив. Вiн почав згадувати минулий день, лежачи на соломi в стодолi, i гнiвався сам на себе, що «завiв кумпанiю» з парубками й з дiвчатами. З дiвчатами воно ще нiчого, до дiвчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з iми ходити. Йому не годиться запанiбрата з iми бути, а вiн учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не бiда, вiн зараз покаже, що вiн не те, що вони, а бери вище.

Роман устав i пiшов у хату. Батько з Денисом та з Зiньком уже поснiдали й поiхали на поле – останнi копи забирати. Мати метушилась бiля печi.

– Виспався, синку? – ласкаво озвалася вона.

 – Сiдай же та будеш снiдати.

– А от умиюся.

Умився, розчесався i сiв за стiл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нiчого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна i здались йому несмачнi. Із'iв галушку, двi та й положив ложку.

– А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? – здивувалася мати.

– Штось iсти не хочеться, – одказав Роман i встав iз-за стола. – Треба пойтiть проведать старих знакомих, – додав.