Дилогія. Серед темної ночі

– Пiди, синку, пiди одвiдай! Роман надiв пiджака й картуза з бiлим верхом, тодi глянув на чоботи:

– Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! – І пiшов з хати.

Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись товаришi парубки, – тепер уже всi жонатi хазяiни, – та йому не хотiлося до iх iти: що там од iх вiн цiкавого почуе? Хiба пiти, щоб побачили, який вiн тепер став? Дак же нiкого дома нема – всi на роботi. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надумае, куди пiти.

І вiн подався вулицею. Ішов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справдi дивився, чи хто його бачить, чи нi. Та всi люди поiхали на поле, тiльки деякi баби поралися по хатах. На вулицi бiгали самi дiти. Один маленький хлопець, побачивши Романiв пiджак i чоботи з блискучими рiвними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенькоi дiвчинки:

– Дивись! Дивись! Пан iде.

Роман усмiхнувся, – йому це сподобалося. Але дiвчинка глянула на його i вiдказала своему товаришевi:

– Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сивасенко, менi мати казали.

«Еч, чортова патяка! – подумав Роман. – Слова не вмiе сказати, а ще й пащекуе». Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: «Ну, ти тут!» – i пiшов далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а тодi, подбiгши до хлопця, сказала:

– Людоцки, який страсний!..

А «страшний» iшов далi. Йому по дорозi була крамничка, а бiля неi стояло двое-трое чоловiкiв i жiнка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз iх проходячи, але подумав собi: «От iще чортзна-кому куражку скидать!» – i поминув людей так, мовби iх i не помiтив.

– Що це воно пiшло? – спитав один дядько.

– Та це Сивашiв солдат.

– Чи ба, яке пишне: iде i не здоровкаеться. – І дядьки з жiнкою почали промiж себе судити Романа, що незвичайний; але вiй того не чув, а чимчикував далi i звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом'яних покрiвель залiзний дах на невеличкому будинковi. Вгорi над дверима прибито було дошку з написом «Народное училище».

«А зайду до вчителя!» – подумав Роман, хоч зовсiм учителя не знав.

Увiйшов у чималi сiни з кiлочками й гвiздками по стiнах задля школярськоi одежi. Став, не знаючи, в якi дверi йти, бо перед iм було iх двое. Однi буля трохи вiдхиленi, i крiзь них чути було розмову. Сердитий голос, говорячи «по-панському», кричав:

– Почему ты мне сапог не почистил?

– Двiр чистив, – одповiдав другий, мужицький старечий голос.