Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Це може бути досягнуте найкраще встановленням чiткого господарського плану;

– якомога скорiше повинна приступити до роботи створена комiсiя по виробленню федеральноi конституцii;

– твердо i ясно встановити, що жоден партiйний або радянський працiвник не може бути вiдкликаний з Украiни або направлений до неi без вiдома i згоди керiвного украiнського партiйного центру – ЦК КПУ

Лейтмотив цих пропозицiй – вiдмова вiд «самостiйностi», вимога внести максимум демократизму, справедливостi, рiвноправностi у стосунки Украiни (факт державностi Украiни для В.

Винниченка бiльше не викликае сумнiву) з Росiею, досягти, власне, конфедеративного стану вiдносин мiж ними. Гарантiею руху саме в цьому напрямку В. Винниченко вважав поповнення керiвного партiйного центру Украiни трьома – чотирма украiнськими патрiотами.

Персонально свою кандидатуру вiн вважав доцiльним запропонувати з вищевикладеного розрахунку до Полiтбюро ЦК КП(б)У.

Тертя, що виникли мiж керiвною верхiвкою Радянськоi Украiни з непокiрливим, самолюбивим полiтиком, що прибув з емiграцii (ще в травнi IV Всеукраiнський з'iзд Рад обрав Винниченка членом ЦВК, була згода на призначення його заступником голови Ради Мiнiстрiв i мiнiстром закордонних справ – спочатку мiнiстром освiти, – а також членом Реввiйськради Пiвденно-Захiдного фронту з «правами украiнського наркома вiйськових справ», а вiн ще й вимагав обов'язковоi замiни болгарина X.

Раковського на посту голови РНК украiнцем, хотiв негайно стати членом Полiтбюро, хоч таке питання мiг розв'язати лише Пленум ЦК КП(б)У), неприемнi колiзii, iнтриги дедалi переконують Володимира Кириловича в переоцiнцi нацiональноi полiтики Радянськоi влади в цiлому i щодо Украiни зокрема.

Пiсля мученицьких хитань мiж нацiональними платформами КП(б)У i УКП (вiдмова вiд першоi на користь другоi, згодом – зворотний хiд i, врештi-решт, – зневiра у бiльшовицькому курсi – недарма В. Затонський назвав його «класним плутаником») В. Винниченко поривае стосунки з украiнським керiвництвом i через Москву виiздить до Австрii, в емiграцiю.

Як виявилося, вже назавжди.

І в той момент, i пiзнiше Винниченко пояснюватиме свiй крок незгодою з тогочасною нацiональною полiтикою бiльшовикiв.

Але був iще один аспект, який Винниченко тодi не дуже оприлюднював, вважав другим пiсля нацiонального, та все ж занадто важливим. Мова про сутнiсть життевого укладу, що формувався бiльшовиками, як його побачив, сприйняв соцiалiст з багаторiчним революцiйним стажем. В.