Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Само собою напрошуеться питання: чи варто було з таким настроем, таким роздвоенням взагалi починати кампанiю?

Отже, в неймовiрних душевних терзаннях, не знаходячи скiльки-небудь переконливих вiдповiдей на питання, що його мучили, Винниченко свiдомо, з власноi iнiцiативи вирiшуе припинити свое трете сходження на Голгофу, кладе край найцiкавiшому, найактивнiшому, найплiднiшому етапу власноi полiтичноi кар'ери (1917—1920 pp.). Так iз завершенням Украiнськоi революцii вичерпав себе, своi неординарнi потенцii i один з найяскравiших, невиправних романтикiв.

Виiхавши у вереснi 1920 р. до Австрii, В. Винниченко розгорнув кампанiю боротьби з бiльшовизмом. Публiцистичнi виступи В. Винниченка, передусiм на сторiнках «Новоi доби», мали гучний резонанс серед украiнськоi емiграцii i европейськоi громадськостi. Всеукраiнський з'iзд Рад (25 лютого – З березня 1921 р.) спецiальною резолюцiею визнав В. Винниченка «ворогом народу» i персоною «поза законом».

На початку 1921 р. В. Винниченко самочинно оголосив про приеднання Закордонноi групи украiнських комунiстiв до УКП, спричинивши цим невдоволення з боку членiв групи i укапiстiв.

ЦК УКП вiдмовився визнати Закордонну групу частиною своеi партii. У жовтнi 1921 р. Закордонна група УКП саморозпустилася, видання газети «Нова доба» було припинено.

У 1923—1925 pp. В. Винниченко спробував повернутися до суспiльного життя шляхом утворення полiтичного об'еднання Украiнського революцiйно-демократичного союзу (1925) та видання журналу «Нова Украiна» разом iз М.

Шаповалом, але дуже швидко розчарувався в можливостi ефективноi дiяльностi УРДС.

Можливостi впливу на полiтичне життя, на перебiг подiй в самiй Украiнi рiзко обмежилися. До його листiв, пропозицiй, мiркувань майже не прислухалися, на звернення до Й. Сталiна не реагували. Не хотiли чути, з яким пiднесенням вiн вiтав початок украiнiзацii, якi сподiвання з нею пов'язував. Жодноi реакцii не сталося на брошуру «Поворот на Украiну» (1926 р.). Все менше цiкавились його новими досягненнями в художнiй творчостi.

Щоправда, Володимира Винниченка, справжнього iсполiна украiнськоi лiтератури XX столiття, не можна було вирвати з цiлiсного лiтературно-мистецького процесу без шкоди для останнього. Можливо, це було нiкому й не пiд силу, адже В. Винниченко органiчно врiс в украiнську свiдомiсть, був невiд'емним чинником культурного, а вiдтак i полiтичного життя. Тому його твори систематично виходять новими виданнями у багатьох мiстах республiки. У 1926—1928 pp.