Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Саме сюди переiхали спочатку опозицiйнi Директорii полiтичнi дiячi, а потiм i сама Директорiя, що пiд тиском радянських вiйськ змушена була залишити Киiв, а затим i Вiнницю. Пiд безпосередньою загрозою виявився i Кам'янець-Подiльський.

Саме у тi днi Д. Дорошенко у складi «закуповоi комiсii» виiхав до Галичини з метою придбання устаткування для унiверситетськоi друкарнi. Із Станiслава, де не вдалося здiйснити запланованоi покупки, було вирiшено iхати до Праги, а далi – до Вiдня. Тимчасом збройнi сили УНР зазнали нових поразок у Галичинi, повернення на батькiвщину стало проблематичним, вiдпадала потреба i в друкарському устаткуваннi.

Деякий час Д. Дорошенко перебував у Чехii, де завершив роботу над рукописом пiдручника з iсторii Украiни, ще ранiше замовленого Мiнiстерством освiти.

Кiлька мiсяцiв очолював мiсiю Украiнського Червоного Хреста на Балканах, займався репатрiацiею украiнських полонених з Італii, Сербii, Румунii. Скрiзь, де бував, працював у мiсцевих бiблiотеках.

Врештi, наприкiнцi 1919 р., опинився у Вiднi, де остаточно визначився його статус як емiгранта, «вигнанця» з усiма наслiдками незавидного становища. Озираючись назад, Дмитро Іванович бачив не лише «звиви» своеi полiтичноi кар'ери доби революцii, а й цiлу низку опублiкованих праць: iсторико-лiтературознавчi – про П. Кулiша, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького (К., 1918,1920), краезнавчi – «Коротенька iсторiя Чернiгiвщини» (Чернiгiв, 1918), «По рiдному краю» (К.

, 1919), «Про минулi часи на Подiллю» (Кам'янець-Подiльський, 1919), «Угорська Украiна» (Прага, 1919).

Подружжю Дорошенкiв жилось на чужинi дуже сутужно.

Матерiальнi нестатки доповнювались браком необхiдних матерiалiв для справжньоi науково-дослiдницькоi роботи (а на батькiвщинi залишились багата бiблiотека, архiв, рукописи), примножувались невимовною тугою за рiдним краем. Сам Дмитро Іванович вважав, що вiн здебiльшого займаеться популяризацiею iсторичних знань, читаючи курси з украiнськоi iсторii.

І це було не стiльки виявом природноi скромностi, скiльки свiдченням вимогливого ставлення до себе, до того, що справжня iсторична наука, оригiнальнi iсторичнi працi без надiйноi джерельноi бази неможливi. В одному з листiв до В. Липинського Д. Дорошенко з болем писав: «Поки я не сиджу коло архiвiв, як Ви колись, доти з мене iсторик хiба в планах.